А тоді за шибками облицьованої панеллю кабіни він зі спини уздрів чоловіка у світлому костюмі та білій панамі поряд із швейцаром. Миттєво пригадалися слова Фройда: «Він носить незвичний одяг. Білі костюми, капелюхи… На кшталт сутенерів 20-х років…» Сутенер щойно оминув його і прямував нагору.
Корсо помчав стрілою за ним. Коли він опинився на четвертому поверсі, подвійні двері вже були зачинені, а ліфт знову почав опускатися. Корсо метнувся до залу з Pinturas rojas: чоловіка в білому там не було. Він пробігся іншими залами. Королі, герцоги, блазні Золотого століття, а панами – катма. Хай йому грець.
Корсо погнав назад й оглянув сходовий майданчик. Немає. Ані туалетів на поверсі. Ані контори. Жодної іншої кімнати, окрім трьох залів. Він поринув поглядом у яму, з якої ліфт знову сунув угору. Він майнув східцями донизу, усвідомлюючи, що саме сталося. Відвідувач зауважив його – той відбивався в дзеркалах кабінки. На четвертому поверсі він залишився всередині й попросив швейцара знову спуститися. Очевидно, присів під якимось приводом, доки Корсо не добіг до поверху, відтак підвівся, коли вже той не міг його бачити. Що простіше, то краще.
Годі й думати, щоб спитати в ліфтера, апарат знову летів нагору. Корсо поклав останню надію на хол і парк. Коли збігав донизу, два питання майнули в голові: чому чоловік утік? Як він міг побачити Корсо, якщо не знав його?
На першому поверсі – нікого: ані біля каси, ані в сусідній бібліотеці. Він кинувся до туалетів – чоловічого, жіночого – відчинив усі двері. Nada[43]. Насамкінець дременув до виходу. Мимохіть раптово зупинився, бо очі йому засліпило світло, а до того ще й від спеки просто підігнулися ноги. Корсо позадкував до холу, де на нього вже скоса поглядали, а тоді відсапався і знову плигнув у пекло.
Поліціянт приклав до чола долоню козирком і хутко оглянув місцину. Можна не перевіряти: нікого на алеях, ані навіть у тіні пальм. Краєвид, здається, збезлюдів та геть спорожнів. Дерева скидалися на біле полум’я, а травники – на сліпучі дзеркала.
Корсо помчав до виходу з парку. Його тінь чітко вимальовувалася на світлій жорстві, немов щілина в землі. Він дістався до воріт, сперся на ґрати й мусив негайно відсмикнути руку: метал опалював шкіру. Горло так само страждало: він біг лише кілька метрів, а в грудях палахкотіло, як після вогнемета. Ані душі. Перед ним стелилася зовсім порожня магістраль. Йому забракло сил бігти далі. Зрештою, куди? Чолов’яга розтанув усередині міста, білого, як він сам.
Поліціянт провів рукою по обличчю й круто розвернувся. До холу зайшов засапаний, у скронях стугоніло, аж раптом задзеленчав мобільний. Поглянув на екран: Сток. Ніби дзвінок з іншої планети.
– Кат тебе забирай, де ти пропав? – волала культуристка. – Ми тобі вже годину телефонуємо!
Мабуть, Барбі не вибовкала, де він блукає.
Корсо не відразу заговорив, а потім таки вирішив відповісти стримано, як і належить босу:
– Що