Не хочу перебільшувати міру, до якої обґрунтована наукою техніка була важлива в елліністичні або римські часи. Багато винаходів Ктезібія та Герона, схоже, були не більше, ніж іграшки або театральний реквізит. Історики вважають, що в економіці, яка ґрунтується на рабстві, не було попиту на працеощадні пристрої, які могли вийти, наприклад, з іграшкового парового двигуна Герона. У Стародавньому світі були важливі військова та цивільна інженерія, тому різні правителі підтримували в Александрії вивчення катапульт та інших подібних знарядь (імовірно, у Мусейоні). Але ця робота, схоже, небагато взяла від тогочасної науки.
Єдина галузь давньогрецької науки, що дійсно мала велику практичну цінність, була й також найкраще розвинена. То була астрономія, до якої ми перейдемо в частині II.
Щодо наведеного вище зауваження про те, що необхідність практичного застосування науки забезпечила їй вагомий стимул бути точною, є один великий виняток. І це – практична медицина. До нашого часу найавторитетніші лікарі вперто продовжували дотримуватися практик на кшталт кровопускання, цінність яких ніколи не була встановлена експериментально і які насправді завдавали більше шкоди, ніж приносили добра. Коли в XIX столітті запровадили справді корисну методику антисептики, для якої була наукова база, більшість лікарів спочатку чинила їй активний спротив. Вимога щодо потреби здійснювати клінічні випробування, перш ніж схвалювати використання лікарських засобів, з’явилася аж у XX столітті. Лікарі дійсно рано навчилися розпізнавати різноманітні хвороби, а від деяких мали ефективні ліки, як-от кору хінного дерева (що містить хінін) проти малярії. Вони вміли готувати анальгетики, опіати, блювотні, проносні та снодійні засоби й різне зілля. Але часто зазначають, що фактично до початку XIX століття пересічному хворому було краще уникати допомоги лікарів.
Йдеться не про те, що за практичною медичною не стояла теорія. Була гуморальна теорія про чотири тілесні рідини – кров, флегму (слиз), чорну та жовту жовчі, які роблять нас відповідно сангвініками, флегматиками, меланхоліками або холериками. Гуморальну теорію сформулював ще в класичні давньогрецькі часи Гіппократ або хтось із його колег, роботи яких йому приписували. Як стисло зазначив значно пізніше Джон Донн у сонеті «Доброго ранку», ця теорія стояла на тому, що «все, що помирає, було нерівно змішане». Гуморальну теорію схвалював у римські часи Ґален Пергамський, роботи якого стали надзвичайно впливовими серед арабів, а потім і в Європі приблизно в XI столітті н. е. Я не чув про якісь спроби перевірити ефективність гуморальної теорії експериментально в часи, коли вона була загальноприйнята. (Сьогодні гуморальна теорія збереглася в аюрведі –