– Ай, та й дідько з ним, давай проїдемося, – сказав Лі.
Ми проїхалися по всіх початкових школах у Голлівуді та Вілширі. Лі керував машиною, а я ретельно розглядав хідники та шкільні подвір’я, намагаючись не прогавити темно-зеленого седану 1938-го року або якихось підозрілих чуваків, що тинялися би там без діла. Ми зупинилися лише одного разу, біля телефону-автомату, і Лі передав до відділків Голлівуду та Вілширу інформацію, яку ми отримали від автоінспекції. У відповідь його запевнили, що це буде переказано всім патрульним, що працюють у цих районах.
Поки ми їздили, то перекинулися хіба що парою слів. Лі вчепився в кермо так, що аж пальці побіліли. Лише одного разу, коли ми зупинилися подивитися на те, як граються діти, вираз його обличчя змінився. На очі навернулися сльози, руки затремтіли, і я подумав було, що він зараз або заплаче, або вибухне гнівом.
Але він просто дивився вперед, сам факт повернення в щільний міський трафік його заспокоїв. Виглядало так, що він точно знав, коли може дозволити собі бути простою людиною, а коли – знову ставати суворим копом.
Невдовзі після третьої пополудні ми вирушили на південь по Ван-Несс-Авеню до місцевої початкової школи. За квартал від неї, у районі Льодового Палацу, просто на нас вискочив темно-зелений седан «Де Сото» з номером БВ 1432 і заїхав на стоянку перед ковзанкою.
Я сказав:
– Попався. На Льодовому Палаці.
Лі розвернувся і припаркувався на іншому боці вулиці просто навпроти стоянки. Мейнард закривав автомобіль, дивлячись на групу дітей, що заходили всередину Палацу із ковзанами, перекинутими через шию.
– Погнали, – сказав я.
– Слухай, давай ти його візьмеш, – промовив Лі. – А то я, боюся, можу втратити контроль над собою. Переконайся, аби поблизу не було дітей. А якщо почне тікати або щось – застрель його до бісової мами.
Інструкція забороняла нам проводити рейди й затримання.
– Здурів? Це ж…
– Давай, чорт забирай, арештуй його, – Лі виштовхав мене у двері. – Це Відділ судових приставів, а не дитсадочок. Давай!
Увертаючись від автомобілів, я перейшов Ван-Несс-Авеню й опинився на стоянці. Мейнард якраз входив до Льодового Палацу слідом за великим натовпом дітей. Я рвонув до дверей і відкрив їх, переконуючи себе діяти спокійніше й розважливіше.
Від холодногого повітря я аж заціпенів; яскраве світло, відбиваючись від льоду ковзанки, сліпило очі. Затуливши їх долонею, я розгледів фіорди із пап’є-маше та стенди із закусками, зроблені у вигляді хатинок-іґлу. На самому льоду кружляло кілька дітлахів, а решта захоплено жестикулювали біля величезного опудала полярного ведмедя, що стояв на задніх лапах біля самого входу. Дорослих довкола видно не було. Але раптом у голові блиснула думка: чоловічий туалет.
Дороговказ вів у підвал. Я був уже на середині сходів, що вели вниз, коли ними почав підійматися Мейнард із невеличким плюшевим зайцем у руках. Я знову почув сморід, як у кімнаті 803. Коли він проходив повз мене, я сказав:
– Поліція. Ви арештовані, – і дістав свій револьвер.
Ґвалтівник