Насправді це історія про те, як підлеглі на повільному вогні варять власників підприємств. Із часом поведінка службовців погіршується. Один поганий службовець поступово заражає інших. Випадкові запізнення перетворюються на часті запізнення, а потім на постійні. Випадки неохайної зовнішності спочатку трапляються рідко, потім стають випадковими, а потім перетворюються на рутину. Роботу не виконують спочатку рідко, потім випадково, а потім це явище стає загальноприйнятим. І от уже печеня з бізнесу дотушкувалася на повільному вогні.
Якщо ви раптом приймете один випадок неприйнятної поведінки, із часом ви постійно сприйматимете таку рутинну неприйнятну поведінку.
Розділ четвертий
Синдром Віллі Ломана охоплює менеджмент
Я маю чотирнадцять онуків, і якщо зараз заплачу хоч один пенні,– матиму чотирнадцять украдених онуків[9].
Віллі Ломан – головний персонаж у п’єсі Артура Міллера «Смерть комівояжера». Він гине від нездоланного бажання понад усе подобатися кожному, а продажі для нього є річчю, не вартою особливої уваги. Це відома хвороба бізнесменів, які зазнали поразки, серед професіоналів її називають «синдромом Віллі Ломана». Однак нею заразитися може не лише представник торгівлі, а й управлінець. Керівник буде серйозно покалічений, небезпечно зранений, певний, що не дає прибутку, якщо шукатиме схвалення та любові підлеглих.
Чому у назві цієї книжки головним словом є «безжальний»? Чи це не загостро? Більшість власників підприємств є якими завгодно, тільки не безжальними. Вони знову і знову дають шанс, терплять некомпетентність та відмову виконувати розпорядження, згинаються, ніби тростинки під вітром, аби тільки не звільнити найгіршого у світі службовця. Більшість керівників занадто прагнуть бути «чудовим босом», маючи на увазі боса, глибоко шанованого підлеглими, а не ефективним керівником, тим, хто встановлює та підвищує стандарти й операції, аби досягти якомога більших прибутків. Я зустрічав морських піхотинців у відставці, безжальних у інших аспектах бізнесу, які розпливалися, неначе мед у тарілці, коли доводилося керувати людьми, яким вони платили. Твердження, породжені страхом, як наприклад «якщо я вимагатиму, вона піде», або безсиллям: «мої підлеглі цього не робитимуть». Хоча у своїх консультаціях я, вважається, маю справу з маркетингом, у мене виходить із цим упоратися, допомігши тюхтіям відростити пару яєць. Отже, гадаю, безжальність – саме той напрямок, яким потрібно рухатися.
Одна з моїх улюблених історій про власників підприємств розповідає про компанію