Публіцистика. Оскар Уайльд

від невігластва. Публіка не втомлюється вимагати від Мистецтва бути більш зрозумілим для неї, задовольняти її смаки, тішити її надмірну пиху, з разу в раз повторювати їй одне й те саме, показувати їй те, що вже стомилися бачити очі, розважати її, розімлілу після ситної їжі, й відганяти подалі думки про її дурість. Мистецтво не повинно й намагатися бути зрозумілішим. Це публіка повинна намагатися стати освіченішою. Це далеко не одне й те саме. Уявіть собі науковця, якому сказали, що результати його експериментів та зроблені ним висновки не повинні суперечити загальноприйнятим уявленням чи упередженням або завдати шкоди почуттям тих, хто в науці не знається. Або філософа, якому сказали, що він може міркувати собі як завгодно й про що завгодно – лише за умови, що його висновки збігатимуться з думками людей, які ніколи не обтяжували себе мисленнєвою діяльністю. Певно, цей науковець і філософ у відповідь на таке розсміялися б. Та насправді ще кілька років тому й наука, й філософія перебували під безцеремонним наглядом публіки – по суті, під впливом чи то невігластва людських мас, чи то страху ласих до влади священиків або чиновників. Звісно, ми досить успішно спромоглися відвадити намагання публіки, Церкви й Уряду посягнути на індивідуалізм умоглядності, але посягання на індивідуалізм образного мистецтва продовжується й досі. І продовжується воно в агресивний, наступальний та жорстокий спосіб.

      У Британії найбільше пощастило тим видам мистецтва, на які публіка не зважає. Я маю на увазі поезію. Вишукана поезія з’явилася в нас саме тому, що публіка не читає її, а отже, і не впливає на неї. Публіка із задоволенням ганить поетів за їхню індивідуальність, а після цього одразу ж лишає їх у спокої. Що ж стосується прози й театру, до яких публіка охоча, вплив обивателів завдав їм непоправної шкоди. У жодній країні не пишуть такі прісні, нудні й посередні романи й не ставлять таких примітивних, хтивих п’єс, як у Британії. І це й не дивно. Смаки публіки не зможе вгадати жоден митець. Бути автором популярних романів – легко й водночас складно. Легко тому, що вимоги публіки до сюжету, стилю, характерів, ставлення до життя й ставлення до літератури можна задовольнити й без видатних письменницьких умінь та розвиненого інтелекту. А це надто складно тому, що для задоволення цих вимог письменник мусить переламати власну натуру й творити не заради художньої приємності письменства, а заради розваги неуків, цим придушуючи власний індивідуалізм, забуваючи про свою освіченість, убиваючи власний стиль та відмовляючись від усього цінного, що в ньому є. Дещо в кращих умовах перебуває театр: справді, аудиторії хочеться, щоб усе було просто – але не нудно; а два найпопулярніших жанри п’єс – бурлеск і комедія-фарс – стали окремими формами мистецтва. У межах як бурлеску, так і комедії-фарсу можна створити видатні твори, а для цього англійським драматургам надана значна свобода творчості. Вплив обивателів помічається у вищих формах театрального мистецтва. Серед іншого, публіка не терпить новаторства. Спробу осмислення чогось