– Там мій дім.
– Але Болота…
– Тобі не Боліт треба боятися…
Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.
– Ось чого тобі треба боятися…
– Ти там жила весь цей час?
Вона фиркнула.
– Так. Де мені було жити, щоб вожді мене не знайшли? Там, куди вони і заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, і не тремти – тебе не з’їдять. Головне – дотягнути до світанку. Вранці нас тут уже не буде.
Тім кивнув.
Обличчя дівчини було наполовину сховано в тіні, зате друга половина – яскраво освітлена місячним світлом. Книжник побачив тільки окраєць усмішки. Як йому здалося, підбадьорливої.
Білка розбудила його на світанку.
Ліс був сірий і між стовбурів блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсім по-осінньому слизький, хоча температура після півночі не опускалася нижче сорока п’яти. Сирість і близькість Болота витягувала з кісток тепло, і від цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.
Останні години цієї божевільної ночі вони провели в гнізді Білки – просторому будиночку, розташованому на гілках старої розлогої верби, що стояла біля самого краю Болота. Тім погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гілках. Він аж нестямився від страху і втоми і вирубився, щойно опинився в безпеці.
Але сон виявився недовгим, хоч і глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся від того, що Білка трясла його за плече.
– Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.
Тім підвівся і знову сів – ноги погано слухалися, боліло побите тіло. І голова жахливо гула після вчорашнього удару Ноги.
– Не можу… – видавив із себе Тім. – Дай відпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стільки років…
– Раніше я їм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-іншому. Я тобі потім поясню, – Білка похитала головою. – Треба йти. Підводься.
Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Він жахливо забруднився після вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг і смердів каналізаційною рідиною так, що й сам був готовий закашлятися. Білка ж посвіжішала, вимилася, вдягнула чистий одяг, і про вчорашню сутичку нагадували лише кілька саден на блідому від недосипу обличчі.
– Помитися б… – несміливо попросив Тім.
Білка похитала головою.
– У дорозі помиєшся. Допомагай.
Вона зникла в дверному отворі, яким був широкий люк у підлозі, біля якого лежало кілька мішків, приготованих для спуску. Мішки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив їх донизу, до підніжжя дерева на мотузках, стогнучи від напруги.
Не встиг він перевести дух, як Білка знову з’явилася в будиночку, навіть не захекавшись.
– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пістолет. Це тепер твій пістолет.
Тім хотів було сказати, що стрілець із нього ніякий, але передумав.
Білка зупинилася посеред свого притулку, обвела