Бабах!
Гримнуло, і Книжник стрімголов полетів убік, покотившись щербатою бетонною підлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетіла йому в очну ямку. Тіло його трусилося в судомах, товсті сильні ноги шкребли цементну крихту підошвами майже нових черевиків.
– Навіщо ти поліз? – запитала Білка і докірливо похитала головою. – Ну навіщо? Я б із ним упоралася…
– І-і-і-і-і-і-а… – втягнув у себе повітря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…
Від удару в нього забило подих.
Білка ковзнула до вікна. Унизу вже горіли смолоскипи – постріл підняв на ноги всіх челів племені. Хтось уважний розгледів тінь дівчини і куля розбила скло, біля якого вона стояла.
– Іаааа… хотів допомогти! – нарешті видихнув Тім.
– Ну, допоміг, – сказала вона. – Молодець, хіба ні… Як тепер вибиратися?
Книжник подивився на камін, Білка у відповідь похитала головою.
– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досі будемо в будинку…
Вона підійшла до агонізуючого Ноги і вистрілила йому в лоб. Книжник примружився. Він виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об підлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.
– …то ми небіжчики, – закінчила Білка. Вона витерла лезо об куртку мерця, і зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пістолетом, який він так і не встиг вийняти.
– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твій.
Знизу по вікнах дали чергу, потім у розбите скло залетіли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так і покотилася, розкидаючи іскри від палаючої в горловині ганчірки, зате друга рвонула білим смердючим полум’ям, яке відразу ж ударило до стелі.
– Тут горіти нічому, – прохрипів Книжник. – Навіть підлогу зняли. А в Сховище це не долетить.
Він стояв перед Білкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом і щоденником.
– Вони підпалять будинок, – сказала Білка спокійно. – Або знайдеться, чому горіти… Тут є підвал?
– Так. Але двері забиті, не потрапити…
І тут Книжник згадав.
– Але є ліфти на другому поверсі! У колишньому кафе! І сміттєзбірник!
– Чудово! Залишається тільки зрозуміти, як ми звідси вийдемо…
Білка метнулася до каміна і через мить уже бігла назад, намотуючи на лікоть мотузку, по якій вони спускалися, на плечі у неї бовтався рюкзак, який став зовсім чорним. Коли вона опинилася біля вікна, знизу знову вистрілили, і вже не одна, а три кулі вдарили у скло. Внизу засвистіли, заволали, і Книжникові здалося, що він чує голос Облома.
– До дверей! – наказала Білка, і Тім слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти він міг.
– Тримай, – Білка сунула йому в руки мотузку і рюкзак.
У її руках було декілька круглих металевих штук, які вона вправно пов’язала між собою.
– Що це? – запитав Книжник.
Вона промовчала,