– Я вже зрозумів… – відгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помітно повів масивним підборіддям у бік челів-мисливців, – не бачили.
– Годиться, бро… Ти – наймогутніший! – розвів руками Бігун.
Очі його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливість і усмішку.
Облом просто усміхнувся.
– Спритний, – стиха покликав Бігун.
Від групи челів відокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець із густим чорним волоссям, зібраним хвостом.
– Живіть вічно, вожді!
– І ти живи вічно, бро…
– Що думаєш?
Бігун кивнув у бік верби.
– Двоє піднімалися, потім спустилися. Є сліди мотузок на корі.
– Щось опускали вниз?
– Так.
– Куди пішли?
– Ще не знаю, Бігуне. Я відправив Кислого і Кулю шукати сліди.
– Вони можуть досі бути нагорі?
Чел хмикнув.
– Ти б став чекати нашого приходу, Бігуне?
– Я би не став. Але потрібно перевірити будинок, Спритний.
– Добре, вождю.
Спритний повернувся, щоб піти, але Бігун притримав його за плече.
– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Відправ туди найповільнішого…
– Добре, вождю…
Але Бігун не зняв руку з плеча Спритного.
– Або найдурнішого…
– Добре, вождю.
– Або найнеслухнянішого, – сказав Бігун, ослаблюючи хватку. – Того, хто тобі не потрібен. Учора загинув Нога, бро…
– Я знаю.
– Ми всі сумуємо, Спритний, але Закон є Закон. І він каже – вождів має бути четверо. Ти розумієш, про що я?
– Так, Бігуне.
– Добре, іди.
Спритний бігом повернувся до челів – їх було п’ятнадцять добровольців. Узяти з собою більше вожді не наважувались, щоб не залишити плем’я беззахисним. Незабаром від загону мисливців відокремився невисокий кремезний чел і поліз на вербу.
– Він вибрав Сумного, – сказав Бігун, звертаючись до вождів. – Непоганий вибір. Він не дурень, цей Спритний…
Сумний швидко злетів по стовбуру до того місця, де від нього розходилися товсті гілки крони, і зник із поля зору.
Ще через хвилину він з усіма пересторогами підняв стволом автомата кришку люка, що вів до будинку Білки, і крізь утворену вузьку щілину оглянув нутрощі «гнізда». Він не міг бачити зелений гнутий брусок «клеймора», прикріпленого над прорізом до стелі, а навколо люка все було чисто. І тоді Сумний відкрив кришку…
Різкий і гучний хлопок розірвав ранкову тишу. Мисливці миттєво впали в траву, вожді метнулися за напівгнилий стовбур поваленого дерева, що лежав поруч. Але вибухів більше не було. Просто щось важке хлюпнуло, вдарилося об гілки і звалилося на землю біля верби.
«Клеймор» – міна спрямованої дії, і Білка розташувала