– Невже помре? – зітхнув Самуїл.
– Всі ми смертні.
– Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину…
– Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.
– Я вже його жду не діждуся, – хитнув головою Самуїл. – Валка готова. Трохи підсохне – і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема… А він мені потрібен – знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!
– Яким шляхом поїдеш?
– Як завжди – Залозним… Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти – до гирла Сули…
– А назад?
– Як Бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки…
– Які знайомі шляхи-дороги! – з гіркотою в голосі вигукнув Славута. – Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?
– Доведеться, вую, – втішив старого Самуїл.
Але той знизав плечима.
– Хтозна, хтозна… Уже почав відчувати тягар літ за плечима.
– Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б’єш!
Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:
– Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи… Що робити?
Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився, під очима залягли темні тіні.
– Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! – гукнув Славута.
Служник приніс дерев’яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гірчицею та довгого ополоника.
Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.
– Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!
Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Він зачерпнув кухликом і потроху доливав…
Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина розплющила очі.
Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів у кутку нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.
Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?
Любава