– Зрозумів, княже.
– А твій молодий друг Ждан, – вів далі Святослав, – як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря… Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!
– Хай готується! – погодився з думкою Святослава Рюрик. – А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.
Ждан не сподівався такого повороту подій. Їхати від Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як заперечиш великому князеві?
Його замішання помітив боярин Славута.
– Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми… Як би Ігор під гарячу руку…
Святослав перебив Славуту:
– Зручно. Я це передбачив… Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг… А я з свого боку замовлю слово.
Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів, що зобов’язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям, які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його у своїх цілях.
Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти – Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі… А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув жону і показав на стіл:
– Княгине, вели змінити нам блюда!
Округлий вид княгині розплився у веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі запитала:
– І жіноцтву можна приєднатися?
– Ну звичайно, люба, – відповів князь Рюрик.
Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов’яга з важкими олов’яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:
– Княже, біда!
Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом – снідав. Ранкове сонячне проміння