– Якими?
– Ось такими! – Давидов показав два кулаки разом. – Жадібними! У нього були не очі, а яйця! Величезні жирні тестостеронові яйця! І він тебе ними жер!
Карина розсміялася.
– Він жер мене тестостероновими яйцями? Який ти грубий!
– Я не грубий. Я образний. Я не можу сказати «тестостероновими тестикулами» – це буде непрофесійно, у мене язик не повернеться таке сказати! Він дивився на тебе так, що мені хотілося…
– Милий, – промуркотіла Карина, перевертаючись на живіт. – Скажу тобі як лікар: яйцями не можна дивитися, ними не можна жерти, а з таким животом, як у того американця, їх навіть не можна побачити в дзеркалі. Заспокойся, бо з образністю у тебе сьогодні не склалося.
– Шкода, – щиро засмутився Денис, – а я ж бо думав…
– Зате з іншим склалось. Я щось не пригадую, щоб ти так витончено мене будив.
– Збочено?
– Витончено, дурний! Усі письменники такі глухувато-дурнуваті? Чи лише мені такий дістався?
– Тобі дістався збочено-глухувато-дурнуватий рідкісний екземпляр. Навіть у страшному літературному світі такі майже не трапляються!
Вона знову розсміялась і, потягнувшись, поцілувала Давидова в щоку.
– І це добре… Дякую, мені дуже сподобалося так прокидатися. Мені снився дивний сон, Денисе. Дуже дивний сон. І ти, – вона звелася на лікті й нахилилася над ним, заглядаючи йому в обличчя, – ти вихопив мене з нього.
– Дивний сон, – повторив Давидов, намагаючись голосом не видати свою розгубленість. Йому чомусь стало незатишно. Дуже незатишно. – А що за сон, мала? Ти не пам’ятаєш?
Карина похитала головою.
– Майже не пам’ятаю. Знаєш, якщо людину розбудити у швидкій фазі сну, то сновидіння стирається. Пам’ятаю, що там було холодно. Дуже холодно. І дув страшний крижаний вітер… Я мусила кудись їхати чи летіти. Загалом, щось робити…
– А я там був?
– Ні, тебе не було.
– Ти ж точно не пам’ятаєш?
– Це пам’ятаю, – сказала вона твердо. – Тебе там точно не було. Там був інший чоловік. Не ти.
– Ви займалися коханням?
– Ні. Я була в якомусь хутрі, в комбінезоні… Ні, не пам’ятаю. Тільки холод і свист вітру. А потім… Потім ти мене зігрів.
Вони поцілувалися неспішно, ніжно, немов куштуючи одне одного на смак.
– Знаєш, – сказала Карина йому на вухо, – мені здалося, що ти сьогодні був інший. Зовсім інший. Зазвичай ти ніжніший, не такий наполегливий, не такий владний. Ти навдивовижу ніжний коханець, милий. Але щойно ти був не таким. Це був ти – твій запах, твої руки і… – її долоня ковзнула вниз і торкнулася вже затверділої плоті, – і все інше теж твоє. Але все-таки – не ти. І не можу сказати, що мені це не сподобалось.
Давидов зрозумів, що він теж не може розповісти нічого про те, що примарилося. Спогади стерлися не в повному обсязі, але сплутались і зблякли. Яскрава, опукла картина сновидіння розлетілася на друзки,