– Це моя наймичка, – каже відьма Барабаха. – Вона на всі витівки хитра, та тільки працювати ліниться.
Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма і не пускала його.
Послухав він жалібну пісню Оленки, а потім ще почув, як Лиско загавкав:
Гав, гав!
Відьма Барабаха
В наметі сидить,
На чужих на братів
Змією сичить.
Хліб їсть, вино п’є,
Медом запиває,
Рідна ж сестриця
Сльози проливає.
Повернувся середній брат і каже старшому:
– Піди і ти послухай.
Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.
Послухав старший брат пісню Оленки, послухав і що Лиско про відьму Барабаху прогавкав, і про все здогадався.
Підбіг він тоді до Оленки, схопив її на руки і приніс в намет.
– Ось хто, – крикнув він, – наша справжня сестра! А це – відьма Барабаха!
Розвели тоді брати велике багаття і спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Оленкою до батьків своїх стареньких.
Як Андрій мудрим став
Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?
Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.
– Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?
Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.
– Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.
І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.
Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»
І Андрій йому також не може нічого відповісти.
Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.
– Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?
– Не знаю… Може, ти знаєш?
– Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.
Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.
– А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?
– Не знаю.
– І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.
Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.
– Ти