– Приньос? – радісно спитав і холоп. – Ну і мальчік!
Втікачі довго вовтузилися з кайданами, хоч кайдани були вже старі й іржаві; але запорожець знав ковальське діло, бо деякий час працював у січовій кузні.
Хлопець знову перейшов вербою на човен і переніс торбу з харчами на берег. Глек розповів йому, що холоп ледве не потоп, коли вони перепливали вночі річку, бо кайдани заважали плисти й були досить важкі для москаля, що збезсилів від поганих харчів та катування. Глек за волосся ледве витяг його на берег.
А Дорош розповів їм, як почастував горілкою Микиту, украв ключі у дячка й одчинив двері в’язниці. Запорожець довго сміявся, коли почув від Дороша, що в городі балакають про те, наче їх звільнила нечиста сила.
– Ну, їжте, – сказав Дорош, – а я подивлюся, чи нема кого на річці.
Перелізши на човен і глянувши на вудки, він побачив, що одна вудка зовсім лягла на воду і танцювала, наче хто смикав її з річки; поплавця не було на поверхні. Хлопець підняв вудлище й витягнув великого коропа. Хвилин за п’ять засмикало другу вудку, і в човні забився трохи менший од коропа окунь. Згодом хлопець наловив десятка півтора коропів та окунів і витягнув вудки з води.
Хлопець підвів голову і глянув на другий берег річки. Перед ним на горі стояв город. Башти й стіни города червоніли під останнім промінням сонця. Раптом зіркі очі хлопця побачили, як з воріт города, що виходили на річку, висипав великий натовп і розсипався по березі. Це схвилювало й збентежило хлопця. Він підтягнув човна під віти верби і з-поза гілок став дивитися, що робитимуть люди на тому березі річки. Він боявся, що люди вийшли шукати його та втікачів; але для цього їх було занадто багато.
Натовп розбився на дві половини і став двома рядами впоперек до річки. Трохи згодом з воріт города вийшла купка людей; вони вели розпатлану жінку. Люди з бабою стали між рядів. Якийсь чоловік у козацькому вбранні, як здалося Дорошеві, військовий писар вийшов на середину поміж рядами і почав щось читати, держачи перед собою папір. Що він читав, Дорош не чув, хоч окремі вигуки долітали до хлопця, бо чоловік читав дуже голосно. Прочитавши, він згорнув папір і засунув його собі за пояс. Потім якийсь козак підійшов до самого берега річки і став одміряти кроками відстань од берега і до баби. Пройшовши кроків з тридцять, він спинився, а до нього підвели жінку і постановили на те саме місце, де стояв козак. Потім скоїлося таке, що Дорош, побачивши, ледве не звалився з човна у воду: чоловік, що одміряв кроки, викресав вогню і… підпалив бабу!
Баба взялася димом, а потім спалахнула, як суха солома, і, зірвавшись з місця, побігла до річки. До Дороша долетіли неясний гомін, свист натовпу й одчайдушний крик жінки. Жінка бігла, а вітер роздмухував полум’я і, здавалося, що це біжить не людина, а живий огняний стовп. Баба підбігла до кручі й кинулася в річку. Волосся її піднялося вгору, і Дорош бачив, як воно спалахнуло на голові у нещасної жінки. Натовп з ревом і гиканням біг