– Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.
– Что он говоріл?..
– Говоріл, что только что із сьезжей.
– А ключі у нєго билі?
– У нєго. Сам відєл.
– Із кабака нє отлучался лі куда дьячок?
– Нікуда. Прі мнє всьо врємя бил. І домой пошлі вмєстє. Ми єщьо с нім, помню, зашлі посмотрєть на покойного Дмітрія. А потом ми єго домой к женє свєлі…
– Кто ми?
– Ех, нє спрашивай, боярін. Баби там гулящіє – Ятрьона да Пє-лагєя.
– Правду говоріш, парєнь?
– А что мнє врать. Нє вєріш – спросі, там возлє покойніка пономарь із Успєнской бил. Бакаляром єго називают.
– Спрошу, спрошу… Ей, кто там? Сбєгай кто-нібудь позові… Как єго? Бакаляра етого сюда! Да краль етіх пусть разищут да прівєдут в Пріказ.
Воєвода збунтував увесь город. За годину вже до Приказу при-тягли двох розпатланих сонних баб Мотьку й Палажку, шинкаря Череду, музик та бакаляра.
Бакаляр ще не лягав спати, бо цілу ніч читав коло небіжчика, і стрільці, що шукали бакаляра, зустріли його на дорозі, коли він ішов додому.
У Приказі ніде було повернутися від свідків. Воєвода вигнав усіх геть з Приказу на двір і став допитувати свідків поодинці; але всі – і баби, і шинкар, і бакаляр засвідчили те, що й Стрєшньов. Воєвода аж волосся скуб з досади.
– Нє віноват, – тицяв він товстим пальцем у груди Семени-ча, – ти нє віноват, тот смєрд нє віноват, Стрєшньов нє віноват, а кто ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?
Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.
– Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.
– Ну, говорі, что прідумал?
– Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.
– Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?
– Знаю, – твердо сказав бакаляр.
Воєвода навіть одступив на крок від здивування.
– Знаєш? Ну, говорі, кто?
Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:
– Нечиста сила!
Воєвода безнадійно махнув рукою.
– Ну, замолол пономарь!
– Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…
– Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?
– Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.
– Колдун, хочєш, сказать, запорожец?
– Еге, колдун… Характерник, значить…
– Да ти то почьом знаєш?
– Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.
– Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.
Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:
– Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать