– Так ти кажеш, діла не буде? – спитав Глек старого козака з шрамом на лобі.
– Не буде. Ми зі Сметаною вештались по слободах та хуторах. Всі лають воєвод та москалів, а всі бояться москалів і за земельку держаться цупко. Повстання бояться, як пожежі. А Сірка інші навіть лають: кажуть, через цього Сірка народу багато старцями поробилося. Остогидли, кажуть, нам сварки гетьманські. Всі вони, гетьмани, тільки про своє ненажерливе черево дбають А Сірко, кажуть, коли хоче, хай сам воює з Москво, а ми не підемо. А Дорошенка кле-нуть за його татарву. Тут є багато таких, що прийшли з того боку Дніпра й віддалися полковникові у піддані. Кажуть, хоч десять років поживемо спокійно.
– А ти ж їм сказав, що, як пройдуть пільгові роки, діти їхні кріпаками будуть?
– Казав. А вони кажуть: як буде, так і буде. Що було, кажуть, те бачили, хай йому грець, а що буде, те побачимо. Ідіть, кажуть, братця, до себе за пороги, не бунтуйте людей, а то ми вас пов’яжемо та віддамо полковникові. З слобожанами люльки не викуриш.
– Так… Балакав і я де з ким… Мабуть, дійсно не час… А слід було б пошарпати москалів: від воєвод Україні життя немає.
– Та чи тільки від воєвод? Уся старшина коло Москви в’юном в’ється.
– Я так думаю, – сказав Сметана, – марно клопочеться кошовий: з Самойловичем каші не звариш; не піде він проти Москви.
– І я так думаю, – сказав Глек. – Ну, що ж, скажемо кошовому про те, що чули й бачили на слободах. Хай не покладає надії на слобожан. А Сірчиху провідати треба.
Поснідавши, Глек одвів Дороша набік і сказав:
– Спасибі тобі, хлопче, за те, що зробив ти для мене. Без тебе пропав би я у Білгороді. Пливи річкою додому та розвідай, чи шукатимуть мене москалі. А я ще днів зо два тут побуду. Коли ж буде все гаразд і тебе не буде, я з товаришами поїду провідати стару Сірчиху.
– А холопа куди дінеш?
– А холопа з собою на Січ візьму.
– А коні полковникові? Хіба запорожці злодії?
Глек замислився і почухав потилицю:
– Я вже й сам думав про це. Діло зроблено, нас із холопом тепер вісім чоловік, а коней наших тільки сім. Пропаде холоп без коня.
– Залишається ще одна коняка.
Глек засміявся.
– Ну, що ж… Не вертати одного коня полковникові. Багато ще залишилося у нього табунів, а нам цей кінь буде потрібний. Ну, бувай здоров, хлопче! Панасе, проводь Дороша та постій на варті, поки Грицько поснідає. Так не забудь, Дороше, повідом мене, коли почуєш що в городі, а я два дні ждатиму.
Дорош плив річкою й думав про те, що бачив він і чув у запорозькому таборі. Запорожці подобалися йому, бо вони були дужі й, очевидно, сміливі люди, а сила завжди приваблює до себе юнацтво, але те, що вони вкрали коней у полковника, зовсім не подобалося хлопцеві. І Глек поставився до цього так, наче йому зовсім не противна була ця крадіжка.
А батько, якось розповідаючи йому про запорожців, казав, що вони забивають киями того, хто попадеться в злодійстві. Це було дійсно так, але батько забув сказати хлопцеві,