Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
Стюарту Ендрю М’юр
(Якби був хтось, схожий на тебе)
1
Січень, неділя – похмурий зимовий день, і я сиджу за обіднім столом з татом і мамою. Батько сидить спиною, ступнями сперся на стіну, на колінах книжка. Мати праворуч від мене, її книжка спочиває на столі. Я сиджу поруч. Моє крісло розвернуте до вікна. Відчуваю тепло від печі.
У центрі столу чайник з гарячим чаєм, а в кожного з нас чашка і тарілка. На тарілках бутерброди з шинкою та індичкою, і якщо ми захочемо ще їсти чи пити – всього повно. Комірчина забита.
Час від часу ми відриваємось від читання, щоб поговорити. Це приємне відчуття, немов ми одна людина, яка читає книжку, а не троє окремих і самотніх людей.
Такі дні прекрасні.
Крізь маленьке квадратне віконце я бачу вузьку сільську дорогу, яка веде до містечка Горі, за нею – засніжене поле. За тим полем снігу – хоча зараз я не бачу його – дерево, біля якого я проходжу кожного ранку, а за деревом через дві милі – національна школа міста Горі, куди я повернуся після різдвяних канікул.
На розі вулиці, ліворуч від головних воріт, – пошта, на ній знак, який указує на Дублін, під ним менший знак, указує на кладовище. Ще два дні ми будемо разом, утрьох, і я цього хочу. Більше мені нічого не треба.
Коли я бачу, що мама дочитує останню сторінку, я беру колоду карт і підсовую їй під лікоть. Скоро вона відкладе книжку і запропонує мені зіграти. Я заглядаю їй в обличчя і чекаю.
Раптом вона закриває книжку і встає.
– Джоне, – каже вона, – ходімо зі мною.
Вона веде мене до коридора, подалі від батька. Вона забирає мене геть із його очей як непотріб.
– Ходімо. І лиши свою книжку тут, – каже вона.
Ми стоїмо біля крутого підйому вузьких сходів, які ведуть до спальні моїх батьків – єдиної кімнати на горищі, – і вона схрещує на грудях руки і притуляється до поручнів. Шкіра на її руках холодна і біла як крейда.
– У мене сьогодні особливий вигляд? – питає вона.
– Ні. Чому?
– Ти знову витріщаєшся. Ти витріщався на мене.
– Я просто дивився, – кажу я.
Вона відхиляється від поручнів і кладе руки мені на плечі. Її зріст 5 футів 10 дюймів1, і, хоч я лише на півтора дюйма нижчий, вона тисне на мене, доки я не присідаю. Її тіло нахилилося вперед, і її сідниці випнулися.
– Ти витріщався на мене, Джоне. Не можна так дивитися.
– Чому я не можу дивитися на тебе?
– Тому що тобі одинадцять. Ти вже не дитина.
Мене відволікло нявкання нашої кішки Кріто, яка була зачинена в комірчині під сходами разом зі своїми черговими кошенятами. Я хочу піти до неї. Але моя мати тисне ще дужче.
– Я просто дивився, – сказав я.
Я хочу сказати, що в роздивлянні речей немає нічого дитячого, але моє тіло трясеться під її руками і я занадто сильно тремчу, щоб щось казати.
– Навіщо? – питає вона. – Навіщо так витріщатися на мене?
Вона робить боляче моїм плечам, і її вага неймовірна. Вона здається легшою, і меншою, і гарнішою, коли сидить за столом або на моєму ліжку, коли розмовляє зі мною, смішить мене. А зараз я злий на неї, за те що вона висока, за те що вона така велика, така важка, і за те, що вона робить великим мене, занадто великим для мого віку.
– Я не знаю навіщо. Мені просто подобається це, – сказав я.
– Може, слід позбутися цієї звички?
– Чому?
– Бо це дратує. Неможливо розслабитися, коли на тебе так витріщаються.
– Вибач, – кажу я.
Вона випростовується і відпускає мене. Я подаюся вперед і цілую її біля рота.
– Ну добре, – каже вона.
Я цілую її вдруге, але коли я огортаю своїми руками її шию, аби притягнути ближче, щоб обійнятися, вона відступає.
– Не зараз, – каже вона, – тут холодно.
Вона розвертається, і я йду за нею на кухню.
Темне