Під покровом темряви, у машині, Лені стрімко стягла з себе миртовий віночок та почала розривати його, доки квіткове коло не зламалося. Потім знов вдягла, але вже по-іншому. Їй не можна заходити до церкви із непошкодженим колом з мирти на собі – бо свою незайманість вона залишила на старій канапі у Веймарі. Руді із посмішкою допоміг нареченій закріпити фату. Це було саме те, що протягом усього життя він робив найкраще: слугувати цьому сліпучому створінню, яке він кохав до нестями.
17 травня 1923 року Лені стала фрау Рудольф Зібер. Їй був двадцять один з половиною. Йому – двадцять сім.
Берлін, 2 липня 1923 року
Скільки ж часу пройшло відтоді, як я востаннє тут писала? Та й що мені було писати про найщасливіший — останній — рік у Веймарі? Я буду до кінця життя вдячна, що у мене були ті часи, і особливо тим людям, хто зробив їх для мене приємними.
Тепер я заміжня, і навіть не взяла із собою його фотокартку! Але це не має значення, бо є речі, які неможливо — НІКОЛИ — забути. Моє життя після Веймара було дещо нудним. Я кинула грати на скрипці і взялася за іншу професію: цілий рік працювала в Німецькому та інших театрах. А наразі переживаю спокійний період — наскільки це можливо — і розчиняюсь у коханні.
Від самого дня нашого весілля усі мої дні присвячені чоловікові, і відтоді я не знімалася у жодному фільмі, мусила лише взимку грати в театрі. Мені дуже подобається таке життя, тому що я бачу щастя в його очах, а ще я хочу, щоб у нас була дитина. Але оскільки ми винаймаємо мебльовані кімнати і поки що не можемо дозволити собі переїхати до більш просторого приміщення, зараз це неможливо. Одне остаточно ясно: ніщо не зможе замінити дитину. Але якщо я її матиму, тоді мені доведеться жити із Мутті.
У БУРХЛИВІ ДВАДЦЯТІ Берлін дійсно бурлив. Так, Чикаго уславилося своїми підпільними шинками, повіями, гангстерами та шаленим норовом жінок, але справжні Содом і Гоморра розташовувалися в Берліні. На кожному перехресті вешталися повії. Їхні вибілені косметикою обличчя досконало пасували до еротичного обмундирування шльондр. Обвішані хто пір’ям, хто ланцюгами, інші – китицями або батогами, вони заполонили вулиці, немов птахи з колись обіцяного раю.
Марлен із друзями, напхавшись у маленький родстер[26] Руді, полюбляли подорожувати вулицями і робили це будь-якої вільної хвилини, насолоджуючись безкоштовними видовиськами. Марлен якимсь особливим нюхом безпомилково визначала трансвеститів серед цього сороміцького параду повоєнного життя. Вона вважала, що саме вони найкраще розуміють, як носити підв’язки, від яких нікуди подітися, так, щоб ті виглядали стильно. Більше за всіх їй подобався один блондин, який вирізнявся серед інших білим атласним циліндром та панталонами з рюшами, у які вона просто закохалася.
– Лише гоміки по-справжньому вміють водночас бути жіночними та сексуальними,–