Як же ж довго я не писала! Вже шість місяців я не живу вдома.
Наразі я у Веймарі, у цьому пансіоні для «дівчат вищого класу», і мені так самотньо. Лізель від мене далеко, а всі, кого я любила, забули про мене. Тут я можу лише плакати. Єдине, що я тут маю,— це уроки скрипки із проф. Райцом, тільки вони надають моїм дням трохи світла. Але хіба може цього світла бути достатньо для мене? Я звикла купатися у сяйві десятків закоханих очей — і раптом опинилася тут, де нічого цього немає.
Веймар, 8 жовтня 1920 року
Хоча б хтось прийшов, забрав мою нудьгу та зачинив би її міцно у визолоченій клітці. Мені так хочеться, щоб будь-хто опинився тут і своїм коханням приніс би мені таке щастя та задоволення, що я б забула про всі сльози, пролиті над колишніми коханнями.
Веймар, 10 жовтня 1920 року
Я така нещасна, тому що поруч немає нікого, хто б любив мене. Я так звикла почуватися коханою.
Фрау Арнольді, наша директриса, намагається змінити мене, щоб я відповідала її стандартам, і здається мені, що Мутті рада цьому. Якщо усі так наполегливо працюють над тим, щоб мене переробити, сподіваюся, з цього має вийти щось таке, що нарешті якось стане до вподоби Мутті.
Вчитель гри на скрипці майже миттєво підпав під чари Лені. Під час їхніх приватних занять його бажання торкнутися милої учениці було таким величезним, що добрий наставник мусив тримати руки в кишенях сюртука.
В один зі своїх щомісячних візитів Йозефіна відчула дещо дивне у ставленні вчителя музики до її доньки. Тому в розмові із директрисою вона зауважила, що, певно, дівчину краще було б перевести з класу професора Райца до іншого викладача. Хоча зауваження Йозефіни збентежило директрису, вона все ж таки вирішила, що невеличкої розмови із зачарованим професором буде досить.
Веймар, 21 жовтня 1920 року
Щойно закінчився урок музики. Мені здалося, що професор Райц чомусь незадоволений мною. Через те, що я роблю? Спочатку, коли я грала відомі мені речі, йому моя гра подобалася, він навіть писав Мутті про це. Тепер, коли я отримала новий матеріал, мій прогрес вже не такий стрімкий, як раніше. Мутті вважає, що він не зможе мене навчити більшого, тому я повинна перейти до професора Фляйша. Вона у цьому нічого не тямить. Якби б я була іншою, або якби б я не була така залежна від задоволень, або якби б я мала дозвіл робити те, що хочу, тоді, можливо, колись я могла б знайти себе. Але ж те, як я живу зараз — багато вправляючись, немов на поденщині, перебуваючи у чужому місці, намагаючись не думати про те, що мене цікавить більш за все,— робить пошуки себе неможливими! Може, у когось стане доброти взяти мене за дружину, і тоді моя кар’єра артистки піде в небуття — я гратиму рік за роком лише для власного задоволення, вдома. У кого стало б сили витримати таке сімейне життя?
Веймар, 14 листопада 1920 року
Приїздила Мутті, і фрау Арнольді доповіла їй про мої гріхи (фліртування) на концерті. Я цього не робила! Але що я можу