Віра підняла обличчя з долонь. Вона спитала, дивлячись йому в очі:
– Ви залишили їх помирати?
– Я залишив їх помирати, – відповів Ломбард. Його веселі очі втупилися в її перелякані.
Ентоні Марстон сказав тихим, приглушеним голосом:
– Я саме пригадував Джона й Люсі Комбс. То, певно, ті діти, яких я збив автівкою неподалік Кембриджа. Фатальне невезіння.
Суддя Ворґрейв єхидно запитав:
– Для них чи для вас?
Ентоні сказав:
– Ну, я гадав, для мене… та звісно, ви маєте рацію, їм збіса не пощастило. Звичайно, це чиста випадковість. Вони несподівано вибігли з-за рогу. Мене на рік позбавили водійських прав. Жахлива історія!
Лікар Армстронґ втрутився:
– Категорично не можна так швидко їздити, категорично. Такі молодики, як ви, становлять загрозу для суспільства.
Ентоні знизав плечима:
– Швидкість не стримати. Та звісно, англійські дороги безнадійні. На них навіть пристойний темп підтримувати важко.
Ентоні розглянувся, шукаючи свою склянку, узяв її зі столу, підійшов до столика біля стіни й налив собі ще віскі із содовою. Він сказав через плече:
– У всякому разі, то не моя вина. Просто нещасний випадок.
ІІІ
Служник, Роджерс, увесь той час нервово облизував губи й заламував руки. Він заговорив тихим, шанобливим голосом:
– Я теж, сер, сказав би слівце.
– Давай, Роджерсе, – заохотив Ломбард.
Роджерс прокашлявся і вкотре вже провів язиком по пересохлих губах.
– Сер, тут згадували мене з дружиною та міс Брейді. Жодного слова правди, сер. Ми з дружиною служили міс Брейді до самої її смерті. Вона завжди була хвороблива, завжди, сер, ще відтоді, як ми прийшли до неї на роботу. Тієї ночі бушувала гроза… у ту ніч їй стало гірше. Телефон не працював. Ми не могли викликати лікаря. Я пішов за ним пішки, сер. Але він прибув занадто пізно. Ми зробили все, що могли. Ми були віддані їй, сер. Це вам кожен скаже. Ніхто про нас і слова поганого не скаже. Нічого поганого.
Ломбард задумливо дивився на обличчя дворецького, що нервово посмикувалося, на пересохлі губи, нажахані очі. Він пригадав тацю з кавою, що випала з рук. Він подумав, але не вставив: «Та ну?»
Заговорив Блор, у словах якого відчувалася підкреслена глумливість колишнього співробітника поліції:
– Отримали дещицю після її смерті? Правда?
Роджерс випростався. Неохоче відповів:
– Міс Брейді залишила нам спадок як визнання нашої вірної служби. А чому б і ні, я хотів би знати?
Ломбард запитав:
– Як щодо вас, містере Блор?
– Як щодо мене?
– Ваше ім’я також у списку.
Обличчя Блора спалахнуло.
– Ви маєте на увазі Ландора? Це було пограбування лондонського комерційного банку.
Суддя Ворґрейв заворушився.
– Я пам’ятаю. То