На мить Вінс затримався біля ліжка, боячись поворухнутися, п’яніючи і задихаючись. Нарешті у темряві він поцілував мертвого хлопця в губи і сказав:
– Я прийняв. Дякую.
Вінс швидко і тихо, наче кіт, скрадався через дім, аж поки знайшов спальню господарів. Інший електронний годинник із зеленими цифрами спільно з м’яким світлом нічника, що проникало через привідкриті двері ванної, достатньо добре освітлювали кімнату. Доктор Гадстон та його дружина спали. Вінс спочатку вбив жінку…
Клац!
…а її чоловік навіть не прокинувся. Вона спала оголеною, тому коли він отримав від неї пожертву, то приклав голову до її голих грудей, прислухаючись, чи перестало битися серце. Він поцілував її пипки і пробурмотів:
– Дякую.
Обійшовши ліжко, він увімкнув нічник і розбудив доктора Гадстона. Спершу той не міг зрозуміти, в чому справа, а потім наткнувся поглядом на свою мертву жінку. Тоді Гадстон закричав і схопив Вінса за руку, так що йому довелося аж двічі вдарити його по голові руків’ям пістолета.
Вінс затягнув Гадстона, який теж спав голим, у ванну. Як і минулого разу, він знайшов скотч і заклеїв зап’ястя та щиколотки доктора.
Наповнивши ванну холодною водою, затягнув туди жертву. Доктор нарешті отямився.
Незважаючи на те, що Гадстон був голий і зв’язаний, він спробував вилізти з ванної і напасти на Вінса.
Той ударив чоловіка пістолетом в обличчя і знову запхнув його назад.
– Хто ти? Чого тобі треба?
Гадстон почав плюватися, коли вийняв голову з води.
– Я вбив твого сина і дружину. Зараз вб’ю і тебе.
Здалося, що очі Гадстона запали на вологому пом’ятому обличчі.
– Джиммі? Ні, тільки не Джиммі.
– Хлопець мертвий, – повторив Вінс. – Його мізки розлетілися.
Коли Вінс сказав про сина, Гадстон зламався. Він не розридався й не почав благати Вінса – жодного драматизму. Але його очі помертвіли за одну мить, наче в них вимкнули світло. Він дивився на Вінса, але в його погляді не було ні гніву, ні страху.
Вінс промовив:
– У тебе є вибір: легка або важка смерть. Ти скажеш мені, що я хочу дізнатися, і помреш легкою, безболісною і швидкою смертю. Якщо будеш упиратися, я розтягну це задоволення на п’ять-шість годин.
Доктор Гадстон витріщився на нього. Він був хворобливо блідим, якщо не брати до уваги яскравих патьоків свіжої крові на обличчі, і білим, як шкіра якоїсь глибоководної тварини. Вінс сподівався, що доктор не страждає на якісь приступи.
– Я хочу знати, що у вас спільного з Дейвісом Везербі й Елізабет Ярбек.
Гадстон кліпнув і витріщився на Вінса, а потім промовив хрипким і тремтячим голосом:
– Дейвіс та Ліза? Ти про що?
– Ти знаєш їх?
Гадстон кивнув.
– А звідки? Ви разом ходили до школи чи жили по сусідству?
Хитаючи головою, Гадстон сказав:
– Ми…