На лекцію Максим не з’явився. Для внутрішнього заспокоєння я розпитав кількох його одногрупників, чи не знають вони чого про Максима, чи на похороні, чи з ним усе гаразд. Усі як один заперечно махали головами у відповідь.
Та я мав іще одну причину знайти Максима Підгірського. Куб. Що, як хлопець залишив його випадково, а я мушу віддати? Утім щось підказувало мені, що цю дерев’яну річ покинуто не просто так, що Максим виконав волю покійного діда й віддав мені той чортів куб.
Від тих думок відволікся лише з поверненням додому. Щойно я відчинив двері, як перед моїм спантеличеним поглядом постав Лука. Син стояв на кухні й наминав величезні бутерброди із сиром і ковбасою. Щоки роздуті, як у жадібного хом’яка. Під оком розповзлася темно-синя пляма, а кутик рота роздертий і вкритий сантиметровою кіркою засохлої крові.
– Ого, що трапилося? По твоєму обличчі наче бульдозером проїхалися.
– Ти про що?
Лука намагався стояти боком, затуляючи синець, а то й узагалі відвертався спиною, удаючи, що намащує хліб маслом.
– Та про твоє око. Воно світить незгірш маяка. Ходи-но сюди.
Змирившись і важко зітхнувши, хлопчик підійшов до мене впритул, але голови так і не підвів.
– Що сталося?
– Нічого, – промимрив Лука. Він говорив так, наче я його примушував. – Усе нормально.
– Хто тебе так? – Я обережно торкнувся синового підборіддя й підняв його голову.
– Ніхто.
Я не розумів, чому він уникає розмови – мабуть, чи не вперше.
– Як його звати?
Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кілька миттєвостей. Він міркував, чи нарешті відповісти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже ніколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.
– Антон, – повільно обернувся він, – він дурний забіяка, ходить і чіпляється до слабших.
– Він старший?
– Шостий клас.
– Чому ж він причепився до тебе?
– Через довге волосся. Антон підійшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усієї сили. Я його не бачив. Потім він почав ображати мене, сміявся, називав дівчиськом.
– І ти його вдарив за це?
– Ні! Я промовчав і пішов далі. Це було, напевно, неправильно. Він обізвав мене поганими словами, а потім підбіг і вдарив ззаду кулаком по спині. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалі не такий уже й крутий, як думає. Це я теж стерпів, шукав, хто б допоміг, але всі дуже боялися.
– Так. Але якщо ти ніяк не реагував на його удари, то звідки синці? Сумніваюся, що він бив тебе по обличчі безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.
– Ми побилися не через це. А через те, що було далі, що той придурок сказав.
– Лука!
– Пробач, але іншими словами після цього його не назвеш! – Він злісно кóпнув повітря.
Таким