Дві хвилини Лука нагрівав повітря тим своїм зарядом, доки не впав знесилено на коліна. Знявши зі своїх рук «лапи», я стягнув рукавиці зі змучених і тремтячих синових рук.
– Як думаєш, що тобі порадила б у тій ситуації мама?
Хлопчик трішки віддихався.
– Що битися негарно й не личить чоловікові. Що можна просто говорити.
– Так, слово в слово. Якщо маєш щось у цій дивній довбешці, то зможеш обіграти будь-яку ситуацію на свою користь.
Злість вичахла. Тепер мішечок бурхливих емоцій став спокійним руслом тихої річки.
– За це я й любив і завжди любитиму твою маму. Вона була втіленням любові й доброти. Хай який я часом бував сердитий чи сповнений похмурими думками, а лише гляну в її очі – і моє внутрішнє сум’яття заливало теплом і спокоєм. Ти ж завжди мусиш тримати удар, а він, повір мені, у тебе хоч куди. Іноді, знаєш, дипломатії замало, і тут у дію повинна вступити сила. Вона вкаже на твоє місце, твій рівень у світі. Її має бути в міру. Як там казав дядько Бен?
– «З великою силою приходить велика відповідальність»39, – усміхнувся Лука.
– Хоча… – я на хвильку затнувся, – іноді вартує вмазати забіяці раз-другий, аби більше ніколи не ображав ні тебе, ні будь-кого іншого.
– Він більше не полізе – це точно.
– Правильно. Війну треба вигравати вже в першому бою й ніколи не доводити справу до другого.
– Тому тебе кличуть до директора, – засоромлено всміхнувся Лука.
– Це я вже якось владнаю. Сподіваюся, тебе не виженуть у перші ж дні. Говоритиму, що ми нещодавно переїхали й у тебе така собі емоційна акліматизація. Проте мусиш пообіцяти, що таке більше не повториться.
– Обіцяю. – Хлопець підняв долоню внутрішнім боком до мене, як у суді, коли присягають казати правду й нічого, крім правди.
– Гаразд. Приклади щось холодне до ока, бо схожий на ходячий ліхтарик.
– Hola.40
П’ятдесятидворічна Мануела Дорадо вишкірилася так, що гість зумів перерахувати ледь не всі пожовклі від віку, проте доглянуті зуби. Опісля жахливо надокучливих годин нянькання з двома хлопчаками-дошкільнятами сидіння консьєржем житлового будинку здавалося хоч і простою, але виснажливо-марудною й неначе нескінченною роботою. Щодня повз неї десятки разів проходили і мешканці будинку, і їхні гості чи держслужбовці, проте ще жоден і ніколи не відповідав їй таким морозним виразом обличчя, як цей блідолиций.
«Міг би хоч усміхнутись, якщо вже язика проковтнув…»
Проте обдумувати причину такого чи то пригніченого, чи то нестерпно сердитого стану чоловіка Мануела не збиралася, тож просто відкинулася на спинку твердого й незручного крісла, від якого декілька днів тому почала стогнати спина, і вп’ялася жадібним поглядом у газету 20 minutos41 місячної давності. Безкоштовне паперове джерело новин стало занадто великою