– Я?!
Мозок відмовлявся вірити в почуте. Це розіграш?! Одначе Петрович мав доволі серйозний вигляд. Та й біль у нозі й порвана сорочка вказували на реальність сутички. Окрім усього, я здогадувався про зміни своєї поведінки під впливом алкоголю. Але чому я зірвався, захищаючи ледь знайомого хлопця?
– Не хвилюйся, паб ми знайдемо інший. Їх багато в нашому місті.
– Мені дуже соромно. – Я схилив голову, важко добираючи потрібні слова. У той момент земля просто-таки тікала з-під ніг. – Вибачте, я… Якщо можу чимось загладити свою провину…
– Припини вибачатися, – перебив мене помахом руки завкафедри. – Усе нормально. Було весело. Таких гулянок ми ще не бачили. Ха-ха-ха.
– Це точно. – На обличчі сумного Юрія з’явилася стримана усмішка. – Якщо ти наваляв тому гівнюкові, то з мене ще й пиво.
– Даліборе, – Михайлівна підвелася зі стільчика, – ти навіть не уявляєш, як бракувало мені таких емоцій упродовж останніх років. Ще більше кортіло, аби хтось урешті намилив морду тому пришелепкуватому, – і кивнула в бік Юри, – тому ми тобі ще й подякувати повинні.
На моїм присоромленім обличчі спалахнула знічена усмішка. За нею я ховав внутрішню гіркоту. Колись я добряче поплатився за слабкість перед алкоголем і бажанням оновити склянку. Те бажання дедалі більше продиралося крізь ґрати самоконтролю, затираючи давню обіцянку.
Тільки не знову…
Після поквапливих зборів Гендерсон дістав телефон із внутрішньої кишені піджака й набрав номер, якого не було в телефонній книзі. Ці цифри він набирав напам’ять. З телефона пролунав спокійний голос керівника Управління технічною розвідкою, що належало до складу Розвідувального управління Міністерства оборони Сполучених Штатів Америки.
– Такий пізній дзвінок, Білле, – сказав Томас Фостер, – давненько не чув тебе.
Гендерсон зазирав у глибінь сутінок, споглядаючи почервонілі хмари біля сонця, і повільно потирав скроні. Надійні зв’язки з найважливішими управліннями країни вселяли гордість і підживлювали самоповагу: не кожен міг отримати бажане так легко. Він міг. Для досягнення теперішнього свого авторитету, тобто посади, яка давала зараз змогу спокійно сидіти в шкіряному кріслі програми, Гендерсонові довелося багато чим жертвувати. Дзвінок Фостеру був не бажаний, але необхідний. Білл знав, що відтепер буде винним керівникові Розвідувального управління, а бути боржником – риса слабких. Або ж тих, для кого слабкість – метод зростання.
– Привіт, Томе, – вдав привітність Гендерсон. – Мушу просити