Останній спадок. Андрій Новік

не можна сприймати, як якесь окреме божество, – заперечив я. – Образ Рода є скрізь, він пронизує все, що ми можемо бачити навколо. Род – це загалом природа у всьому своєму розмаїтті та різновидах. Він саме життя. Набуваючи виявів у житті власне матерії, він дає змогу тій самій матерії бути живою. От, наприклад, будь-який організм складається з клітин, які відповідно складаються з молекул, ті – з атомів, а ті – з елементарних частинок (протонів, електронів і нейронів). Хоч і останні також складаються з іще менших, фундаментальних частинок – кварків. Вважали, – а дехто вважає й досі, – що все це окремо не живе, а є просто набором речовин, сполук, поєднань і їхніх комбінацій, але як би ви не збирали їх в одному місці та як би не перемішували, у вас не вийде живий організм. Цього замало. Аби стати живою, матерії потрібен іще один фактор. Вона набуває його лише в разі природного народження, а не штучного створення.

      – То ви говорите про душу? – припустив хлопчина, насупившись і звівши на носі брови. – Таке саме кажуть про людську душу, що, коли вона покидає тіло, організм чи матерію – байдуже, наступає смерть.

      – Ось бачиш, скільки всього схожого між світовими релігіями. Душа існувала задовго до насадження християнства. От тільки назва її була іншою. Фактором, який змушував організм жити, був саме Род. Вам достатньо лише вдуматися у звучання таких слів, як «народження», «природа», «родина».

      Дехто всміхався, хтось замислено нотував мої слова, а із задніх парт долинуло дівоче «Та хто він такий, аби я його слухала?», однак я продовжував свою лекцію.

9

      – Ну? Розповідайте вже.

      Я кинув підозріливий погляд на Віктора Петровича, який тільки те й робив, що всміхався, оглядаючи нас. Саме була обідня перерва, тож, присівши з чашками, наповненими гарячими напоями, за свої столи, ми через тісноту кабінету опинилися майже в колі. Ми всі, крім Юрія. Петрович підіймав свою чашку до вуст, і тоді його усмішка зникала, щоб за дві секунди з’явитися знову. Михайлівна, наче медитуючи, завмерла із заплющеними очима. Ірина мовчки наминала печиво, запиваючи його чорним, як смола, какао.

      – Ти про що?

      – Сидите, усміхаєтесь. Не хочете поділитися?

      – Хех. – Вусань, лагідно всміхаючись, на мить поринув у спогади, а потім продовжив: – Це справді цікава історія. А те, що головним героєм є саме ви, а не отой шалений молодняк – тільки додає перчинки.

      – Не тягніть. – Мій голос виказував приховане бажання переконатися, що все було не так жахливо, як я собі уявляв.

      – Пізніше, – відповів завкафедри, зробивши ще один ковток, – дочекаймося Юрія. Без нього розповідь буде не такою цікавою.

      – Я такого хлопа собі підчепила, доки ви танцювали, – ностальгуючи й усе ще не розплющуючи очей, промовила Михайлівна з ледь помітним сумом. – Ох він мені жару дав. Не те, що ви всі. Даліборе, ти в ліжку порівняно з моїм Борисиком, певне, мало що відаєш.

      Чай умить піднявся горлянкою назад і з кашлем вихлюпнувся на поверхню столу. Мов потопельник, я роззявленим