Фарок задумливо стиснув губи й запропонував:
– Наказати принести перекуску? Хочеш води? Охолоджених фруктів?
– Достатньо розмови, – відповів Скителі.
– Бажання гостя – наказ, – промовив Фарок, сідаючи на подушку перед Скителі.
– Благословен хай буде Абу д’Зур, батько Незбагненних Доріг Часу, – сказав Скителі й подумав: «От! Я прямо сповістив його, що прибуваю від Стернового Гільдії й приношу із собою його прикриття».
– Тричі благословен, – відповів Фарок, ритуальним жестом склавши руки на колінах. То були старі руки з дуже вузлуватими жилами.
– Здалеку бачиш лише загальні обриси об’єкта, – промовив Скителі, натякаючи, що хоче обговорити імператорську Твердиню.
– Річ темна й зла з будь-якої відстані сприймається як зло, – відповів Фарок, радячи відкласти розмову.
«Чому?» – здивувався Скителі, проте натомість запитав:
– Як утратив очі твій син?
– Захисники Нараджа вживали каменепали, – сказав Фарок. – Мій син був надто близько. Клятий атом! Навіть каменепали мусили б бути поза законом.
– Вони на самій грані закону, – погодився Скителі. І подумав: «Каменепали на Нараджі! А нам про це й не казали. Чого цей старий заговорив тут про каменепали?»
– Я пропонував купити тлейлаксанські очі у ваших майстрів, – говорив тим часом Фарок. – Але в легіонах розповідають, що тлейлаксанські очі поневолюють тих, котрі їх використовують. Мій син казав, що ці очі з металу, а він із плоті, тому така спілка була б гріхом.
– Обриси об’єкта повинні відповідати його первісному призначенню, – промовив Скителі, намагаючись повернути розмову до потрібної йому інформації.
Губи Фарока стислися в тонку риску, але він кивнув.
– Говори відверто про що хочеш, – сказав. – Мусимо довіряти твоєму Стерновому.
– Ти коли-небудь входив до імператорської Твердині? – спитав Скителі.
– Я був там, коли ми святкували перемогу над Молітором. Серед усього цього каміння було холодно, попри найкращі космічні обігрівачі з Аа. Попередньої ночі ми спали на терасі Святині Алії. Він там посадив дерева – знаєш, із багатьох світів. Ми, башари, мали на собі нашу найкращу зелену одіж і сиділи за окремими столами. Багато їли й пили, аж забагато. Я бридився деякими речами, які там побачив. Прийшли каліки, притяглися на своїх милицях. Не думаю, що наш Муад’Діб знає, скільки людей через нього окалічіло.
– Тобі не сподобалося свято? – спитав Скителі, натякаючи, що знає про фрименські оргії, розігріті пивом із прянощами.
– Це не нагадувало змішування наших душ на січі, – відповів Фарок. – Не було там тау. Гостей розважали дівчата-рабині, а чоловіки розповідали історії про свої битви та старі рани.
– То ти був там, усередині великого кам’яного громаддя? – сказав Скителі.
– Муад’Діб вийшов до нас на терасу. Сказав: «Хай щастить нам усім». Привітальні слова пустелі в цьому місці!
– Ти