Кок глузливо вклонився, щось невиразно буркнув і пішов до свого камбузу.
– Тепер доля корабля, а з ним і наші долі – у твоїх руках, Діку, – місіс Велдон обійняла юнака. – Я вірю, що ти впораєшся!
Вітер тим часом дедалі дужчав, і судно вже залишило за кормою місце недавньої трагедії. Дік Сенд поглянув на вітрила, а потім обвів пильним поглядом людей, що зібралися на палубі. Він не переоцінював своїх сил, проте, хоч якою важкою була відповідальність, що лягла на його плечі, ухилитися від неї було б ганьбою. Пасажири «Пілігрима» – усі до єдиного – можуть цілком звіритися на нього, і вони ж стануть його опорою і підтримкою. Негрів із «Вальдека» неважко буде навчити ставити й згортати вітрила чи стояти за стерном. Гірше було те, що самому юнакові бракувало потрібних знань, аби визначати за допомогою приладів і астрономічних спостережень точне місце розташування «Пілігрима» у відкритому океані. І то саме тепер, коли корабель так далеко відхилився від курсу. Він міг послуговуватися тільки компасом і лагом, з допомогою яких можна тримати курс і визначати пройдену судном відстань, але цього було замало…
Місіс Велдон, здавалося, розуміла, що коїлося в його душі.
– Том і його товариші – славні люди. Ти можеш покластися на них, Діку, – сказала вона.
– Я знаю. Вони допоможуть мені вести шхуну – за гарної погоди це неважко. Якщо ж погода зіпсується… З Божою поміччю ми й це здолаємо.
– Ти можеш сказати, де «Пілігрим» зараз? – тихо спитала жінка.
– Капітан Галл тільки вчора наніс на мапу місце розташування корабля.
– А ти зможеш вести судно потрібним курсом?
– Сподіваюся. Я триматиму на схід, до південноамериканського узбережжя, а там ми дістанемося до Вальпараїсо, де мали розвантажитися.
– Наша мета зараз – будь-який найближчий американський порт. Головне для нас – дістатися до берега.
– Аякже, місіс Велдон, – упевнено відповів Дік Сенд. – Не хвилюйтеся. Американський берег сягає так далеко, що ми неодмінно до нього пристанемо. Запевняю, що доставлю вас у безпечне місце. Крім того, цілком можливо, що на нашому шляху трапиться яке-небудь судно, що здійснює каботажні рейси. Вітер зараз північно-західний, і якщо він не зміниться, ми дуже швидко побачимо землю… – юнак усміхнувся. – Домчимо стрілою. Але спершу нам з вами необхідно поглянути на мапу й уточнити, де ми тепер.
Дік поспішив до каюти капітана Галла і приніс звідти штурманську мапу з учорашніми координатами судна. Навряд, щоб за минулу добу шхуна пройшла дуже велику відстань.
Місіс Велдон почала пильно роздивлятися мапу.
– Ми ще досить далеко від мети, – промовив Дік Сенд, – але все ж вам не варто хвилюватися. Курс нам відомий, вітер сприятливий і з кожною годиною дужчає. Тому не втрачаймо терпіння…
– Тоді вперед! – вигукнула місіс Велдон і повторила: – Я переконана, що ти впораєшся, Діку!
– Друзі, – звернувся юнак до