Капітан Галл, проте, покладався не на щастя, а на досвід і майстерність своєї команди. Передусім він наказав стерничому нечутно підкрастися до сплячого кита проти вітру. Боцман незворушно повів шлюпку по краю червонястого поля на воді, в центрі якого плавав кит, обходячи його і вибираючи зручне місце для атаки.
– Увага, Говіку! – сказав капітан. – Тепер починайте по спіралі наближатися на потрібну відстань, а я наготую гарпун. Спробуємо захопити цього сонька зненацька.
– Слухаю, сер! Вітер увесь час дме в наш бік.
– Чудово! – Галл озвався до матросів: – Веслуйте тихенько, хлопці!
Весла, заздалегідь обмотані смужками шкіри, не рипіли в кочетах і тихо занурювалися у воду. Вельбот ковзав по воді, як по маслу – цілком нечутно. Смугач не ворушився, а вельбот, обходячи його по колу, потроху віддалявся від «Пілігрима».
– Повільніше! – стиха скомандував веслярам Галл.
– Схоже, наша рибка щось почула, – пробурмотів Говік, – вона тепер сопе не так гучно, як досі…
За п’ять хвилин мисливці наблизилися до кита на відстань кабельтова.
Боцман випростався на повний зріст і скерував шлюпку до лівого боку смугача, намагаючись, проте, триматися на безпечній відстані. Капітан стояв на носі човна, широко розставивши ноги і стискаючи в руці гарпун, націлений у товстелезну китову спину, що горбом випиналася над водою.
– Приготуватися! – пошепки наказав Галл.
– Слухаюсь! – відповів боцман, міцніше стискаючи стерно.
– Підходь!
Вельбот порівнявся з китом. Зараз мисливців і здобич розділяло менше десяти футів. Смугач, як і раніше, погойдувався на хвилях. Кит, якого захопили під час сну, легко стає здобиччю китобоїв, проте капітан зволікав – щось його зупиняло.
«Якась дивна застиглість! – подумав Галл. – Не схоже, що цей вайло просто заснув. Щось із ним не те!»
Те саме спало на думку і боцману, який витягував шию, намагаючись роздивитися, що відбувається праворуч від кита.
Але час було діяти. Схопивши гарпун точно посередині ратища, капітан Галл прицілився, а потім щосили метнув його у бік смугача.
– Задній хід!!! – одразу скомандував він.
Матроси щосили налягли на весла, і вельбот рвонув назад, намагаючись уникнути смертоносного удару хвоста пораненого гіганта.
І в ту ж мить почувся вигук боцмана, що нарешті збагнув причину загадкової непорушАності тварини:
– Маля! Ми застали її за годуванням китеняти!
Поранена гарпуном самиця саме перекинулася на бік, і тепер усі китобої побачили його.
Галл знав: якщо поряд китеня, полювання стає удвічі небезпечнішим. Проте, усупереч його очікуванням,