5 червня
Лорі
– З днем народження, стара шкапо!
Сара дує мені в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко підводжуся на ліктях, поки вона натхненно волає привітання на всі голоси.
– Дякую! – аплодую невпевнено. – Можна я тепер далі посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.
Вона супить брови:
– Ти жартуєш, так? Спатимеш зараз – то пропустиш усі щасливі години свого дня народження.
Голос у неї, як у її ж улюблених діснеївських героїв.
– Ми, здається, не американські підлітки з якогось тупого телешоу, я перевіряла, – бурчу у відповідь.
– Припиняй скиглити та вилазь із ліжка просто зараз. У мене на тебе плани.
Я відкидаюся назад на подушку.
– У мене теж є план. Я лишаюся тут до полудня.
– Завтра так і зробиш, – вона киває на горнятко, що стоїть поруч. – Я тобі каву зробила. У тебе є 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справді жорстко.
– Теж мені, начальство, – ремствую я, затуляючи очі рукою, – мені вже 23, а тобі лише 22. Я тобі – як матір. Іди прибери свою кімнату та зроби домашнє завдання.
Вона знову дмухає мені в обличчя паперовою пискавкою, сміється, іде, а я засуваю голову під подушку. Люблю цю дівчину.
Коли я виходжу, рівно за дев’ять із половиною хвилин, у передпокої висять два чохли з одягом, а Сара буквально підстрибує на місці. Мене дуже турбує те, що чохли прикрашені логотипом компанії прокату карнавального вбрання.
– М-м-м-м, Саро?.. – я починаю усвідомлювати, що вона не жартувала про план.
– Побачиш – помреш! – вона стискає кулачки від захвату, як дитина, яку взяли на шкільну екскурсію.
Обережно ставлю горнятко з кавою.
– Мені зараз дивитися?
– Так. Але спершу пообіцяй, що наступні кілька годин робитимеш точнісінько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.
– Говориш, як таємний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?
Вона простягає мені один із чохлів, але забирає, коли я намагаюся його взяти.
– Спершу пообіцяй.
Я сміюся та хитаю головою, заінтригована.
– Ну добре, я обіцяю.
Вона віддає мені костюм, плескає, потім махає руками, щоб я скоріше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутій руці, струшую, нарешті тягну центральну блискавку донизу на кілька дюймів, щоб заглянути.
– Рожеве… – кажу, вона киває підганяючи.
Я веду блискавку до самого низу та відкидаю пластиковий чохол, вивільняючи відомі всьому світові