– Чабсе!1 – голос іншого хлопчика пролунав досить різко, аби обірвати будь-яку кровожерливу історію, яку він хотів розповісти. – Заспокійся, добре? Все гаразд. Це було ближче, ніж би хотілося, але нехай. Завтра ми маємо наробити ще дурніших помилок, правильно, Зу?
Перший голос придушено простогнав.
– Даруй за те, що раніше трапилось, – мовив Лаям. Він говорив лагідно, тому я враз збагнула, що розмовляє він з дівчиною, а не з чоловіком, котрий продовжував перелякано скиглити. – Наступного разу я піду з тобою за харчами. Тебе ж не поранено, чи не так?
Шум з дороги приглушував їхні голоси. У тримачі для напоїв кимось забутий цент подзеленькував так голосно, що я заледве не витягнула руку з-під простирадла, щоби позбутися його. Тож коли хлопець знову заговорив, мені довелося добряче нашорошити вуха.
– А тобі не здалося, що вони когось шукають?
– Ні, мені здалося, що вони у нас стріляють!
Чуття покидали мене, витікаючи крізь пучки пальців.
Ти в безпеці, – переконувала я себе. Вони теж діти.
Діти, котрі мимохіть стали на шляху куль, націлених у мене.
Я мала би передбачити, що так трапиться. Саме це, а не мій страх пуститися самій у безлюдне місто, мало б стати моєю головною турботою. Але я запанікувала, і мій мозок ніби витік у басейн, в якому закипав жах.
– …кілька речей. – промовляв Лаям. – Але зосередьмося на тому, як знайти Іст-Рівер….
Мені потрібно було вискочити. Просто зараз. Це була лячна ідея, може, навіть найгірша з тих, що спадали мені на думку. Якщо я піду зараз, то у них, можливо, з’явиться шанс втекти від Кейт і Роба. Та й у мене він ще досі є.
Одягши на плечі ремені від заплічника, я відкинула простирадло. Глибоко вдихнувши затхле, прохолодне кондиційоване повітря, я скористалася заднім сидінням як підпорою.
Спереду, обличчям до дороги, сиділо двоє хлопчаків-підлітків. Дощ посилився; важкі краплі падали надто швидко, щоби двірники на лобовому склі могли встигати за ними, тому здавалось, ніби їдемо просто в написаний імпресіоністами ландшафт Західної Вірджинії. Над нами нависало сріблясте небо, внизу чорніла дорога, а десь посередині люмінесцентно світилися дерева у весняних обновках.
Лаям, наш водій, був одягнутий у зношену, потемнілу на плечах від дощу шкірянку. У нього було русяве волосся, яке їжилося, коли він проводив по ньому рукою. Час від часу він поглядав на сухореброго підлітка на пасажирському сидінні, але тільки після його позирку у дзеркало заднього огляду я зауважила, що в нього блакитні очі.
– Я нічого не бачу крізь заднє вікно, коли ти… – Він захлинувся словами, коли знову поглянув у дзеркало.
Мінівен сіпнувся праворуч, бо він, розвернувшись, повернув і кермо. Інший хлопець приглушено зойкнув, коли машина смикнулась праворуч, до узбіччя. Дівчинка озирнулась через плече на мене, і на її обличчі застиг вираз чи то подиву, чи роздратування.
Лаям різко вдарив