Я їх вирахувала – ще б пак не вирахувати! У кожного ССПівця, котрий обходив периметр електричної загорожі, була гвинтівка М16, і я цілком переконана, що кожен наглядач, котрий спостерігав за нами з Вежі, мав таку ж напохваті. Це з її допомогою вони нас позбавлятимуться? Цікаво. А чи сподіваються вони, що я теж можу взяти щось подібне у руки?
Нарешті прокинулася раціональна частина моїх мізків, притлумивши панічне сум’яття і страх, що запанували наді мною. Можливо, була якась причина, з якої Роб убив тих дітей. Може, вони, навіть зв’язані, намагались нашкодити йому чи, може…
…може, вони просто відмовились долучитися до Ліги.
Усвідомлення цього ширилось у моїх грудях, як пожежа, випалюючи все на своєму шляху. Сама лише думка, картинка перед очима, як я торкаюсь тієї зброї, а потім стріляю в одного з них… невже це те, що потрібно зробити, щоби вважатися членом їхнього братства?
Чи я повинна взяти приклад з Мартіна і самій стати смертельною зброєю?
Тато прослужив у поліції вже понад сім років, коли вперше застрелив людину. Він ніколи не розповідав мені цієї історії до кінця. Мені переповідали її однокласники, котрі дізналися про це із газет. Щось, здається, про заручників.
І ця подія зламала його. Батько не виходив зі своєї кімнати, допоки бабуся не приїздила з Вірджинії Біч, аби забрати мене. Коли я повернулась за кілька тижнів додому, він поводився так, ніби нічого взагалі не трапилось.
Гадки не маю, щоби могло змусити мене просто отак узяти в руки зброю, але точно не купка незнайомців.
Мені треба забратися звідси. Втекти. Наразі байдуже куди саме. У мені було багато талантів. Страшних талантів. Але я не хотіла, щоби їхній перелік доповнився ще й талантом вбивці.
Тишу порушив звук, схожий на хрускіт скла, достатньо гучний, аби його розчути крізь дзюрчання води і гудіння холодильників з напоями. Ось воду закрутили, і лише тоді я знову почула шурхіт. Я розвернулась саме вчасно, щоби помітити, як двері із написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ» розчинились навстіж, а потім знову зачинились, сховавши від моїх очей низькі полиці для харчів.
Вихід.
Я востаннє глянула крізь вікно, переконавшись, що Кейт і Роб досі стоять до мене спинами, відтак, пробігши повз вітрину із бастурмою, попростувала просто до тих дверей.
«Це просто єнот, – міркувала я. – Або щури. Це не вперше за моє коротке життя щури – значно кращий варіант у порівнянні з людьми».
Аж ось знов почувся шурхіт, цього разу голосніший, а за мить, коли я розчинила двері навстіж, переді мною був не гурт щурів, що спустошують якусь упаковку з їжею.
Переді мною стояла ще одна дитина.
8
Він… Ні, вона відкритим ротом тихо