Хоча Ленґдон і відчував, що його розум уже працює з нормальною швидкістю, він ще мав таке враження, що трохи недобирає. «Я носив при собі біометрично загерметизований контейнер».
– Коли я знайшла цю рурку в тебе в піджаку, мені захотілося таємно показати її лікареві Марконі, але я не мала такої змоги, допоки ти не прокинувся. Я подумувала прикласти твій палець до чорної пластинки, поки ти був непритомний, але не мала жодного уявлення про вміст цієї рурки, тому…
– Мій палець?! – Ленґдон похитав головою. – Ця штука ніяк не може бути запрограмована на те, щоб її відмикав саме я. Я поняття зеленого не маю про біохімію. Я ніколи не мав при собі нічого подібного.
– А ти впевнений?
Ленґдон був упевнений на всі сто. Він простягнув руку і приклав палець до чорної пластинки. Але не сталося нічого.
– Ось бачиш, я ж казав…
Титанова рурка гучно клацнула – і Ленґдон відсмикнув руку, наче обпік її. От зараза! Він витріщився на рурку так, наче вона ось-ось розкрутиться сама і з неї просочиться смертоносний газ. Через три секунди контейнер клацнув ще раз; вочевидь, він знову замкнувся.
Втративши дар мови, Ленґдон поглянув на Сієнну.
Молода лікарка знервовано зітхнула.
– Що ж, цілком очевидно, що саме тебе було призначено носієм цієї рурки.
Але Ленґдону такий сценарій видався цілковито абсурдним.
– Такого не може бути. По-перше, як я міг пронести цей шматок металу крізь сканер в аеропорту?
– А може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?
– Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.
– А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити цю штуку?
Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.
– Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.
Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.
– Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є… непростим.
Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.
– Усе, що я знаю, Сієнно, – це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.
Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.
– Гаразд, я пропоную зробити ось що.
Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.
Ленґдон дивився, як вона розблокувала