– Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, – сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: – Вона зветься маскою чуми.
Сієнна чомусь сильно рознервувалася.
– Маска чуми?
Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті – смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.
– Ту дзьобату маску, – сказав Ленґдон, – носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі – як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.
– А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? – спитала Сієнна вже тремтячим голосом. – Маску середньовічного чумного лікаря?
Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.
Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.
– І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай – і знайдеш»?
– Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.
Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.
– Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.
Ленґдон спантеличено витріщився на неї.
– Про що ти кажеш?
– Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?
Ленґдон похитав головою.
– Ти приніс із собою один предмет… вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. – І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. – Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.
Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.
– Там нічого немає.
– А якщо пошукати в потайній кишені?
– Що? Мій піджак не має потайної кишені.
– Не має? – здивовано спитала Сієнна. – Отже… це чужий піджак?
Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.
– Ні, це мій піджак.
– А ти певен?
«На всі сто, чорт забирай, – подумав він. – Тому що це мій улюблений костюм “Кімберлі”». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі