Складність задарма
Я дійшов висновку, що найкращий спосіб зрозуміти, як і чому супернова збільшує силу машин, окремих осіб, людства, глобальних потоків, – наблизитися до переднього краю поступу так, ніби ви наближаєтеся до вулкана. Для мене це передбачає потрапляння до великих і динамічних транснаціональних компаній. На відміну від урядів, ці компанії не можуть зайти у безвихідь або закритися зозла, як Конгрес, чи пропустити один технологічний цикл. Якщо так, то вони вмирають, і то швидко. Як наслідок, вони постійно перебувають на передньому краї супернової. Вони живляться нею й самі ж її стимулюють. Вони відчувають її близькість, прокидаються вранці й читають фінансові некрологи, щоб переконатися, що вони ще на плаву. Так можна довідатися про появу нових технологій, сервісів, які з них уже тут і працюють та як вони змінюють речі, – для цього потрібно інтерв’ювати інженерів, дослідників, очільників компаній.
Справді, коли я відвідую їхні лабораторії, я почуваюся, як Джеймс Бонд у свого начпостача в науково-дослідній лабораторії Британської секретної служби на початку кожного фільму про Бонда, де 007 споряджується найновішою ручкою з отрутою й летючим Астоном Мартіном. Ви завше бачите речі, про котрі й гадки не мали.
Таке зі мною було 2014 року, коли я вирішив написати колонку про Науково-дослідний центр General Electric у Ніскаюні, штат Нью-Йорк. Лабораторія GE схожа на міні-ООН. Кожна інжинірингова група скидається на багатоетнічну рекламу Benetton. Схоже це не на позитивну акцію, а на брутальну меритократію. Коли ви щодня берете участь у глобальних олімпійських змаганнях із технології, то треба з усіх усюд набирати найкращих учасників. У тому відрядженні Луана Йоріо, тодішній директор тривимірного виробничого підрозділу GE, провела для мене екскурсію. За старих часів, пояснювала Йоріо, коли компанія GE хотіла випустити деталь реактивного двигуна, кресляр робив креслення продукту, потім GE виготовляла інструменти для верстатів для випуску моделі деталі, на що йшов рік, а вже потім робили саму деталь і випробовували, і на кожний тест витрачали до кількох місяців. На весь процес, за словами Йоріо, йшло «два роки, рахуючи від задуму деяких складних деталей».
Тепер, як розповіла мені Йоріо, використовуючи на комп’ютері ПЗ для 3D-графіки, інженер може накреслити деталь на екрані, а тоді передати на 3D-принтер, у якого в картриджі металевий порошок і який у вас на очах будує, чи радше друкує, деталь із дотриманням усіх технічних вимог. І відразу можна розпочати випробовування – 4, 5, 6 разів на день, роблячи відповідні коригування на комп’ютері