Марія у кутку собі дрімає.
Рече Всевишній, – діві сниться сон;
Їй в небесах відкрився горизонт
У глибині, для ока неозорій;
У славі осяйній, легкій, прозорій
Тьми янголів хвилюються, киплять,
Нелічені літають серафими,
Бряжчать на звучних арфах херувими.
Архангели у німотí сидять,
Покривши мудрі голови крилáми, —
Яскравими окутаний хмаркáми,
Господній трон, без стелі і без стін,
І Світлий вмить очам явився Він…
Всі впали ниць… Стихає арфи дзвін.
Схиливши голову, Марія офірує,
Дрижить як лист і голос Бога чує:
«Краса земних люб’язних світу донь,
Ізраїлю незаймана надія!
Я від любові весь полуменію,
Чекай торкання праведних долонь:
Готуй себе до послуху віднині,
Жених несе любов своїй рабині!»
Знов у хмарини вбрався Божий трон,
Став на крило небесний легіон,
Чарівна арфа шле привітні звуки…
Вуста відкривши і схрестивши руки,
Марія вся у неба на виду.
Але куди схвильовано ведуть
Її уважні полохливі очі?
Хто в натовпі придворних молодих
Із неї не зведе очей своїх?
Шолом із пір’ям, одяг парубочий
І кучерів закрути золотих,
Високий стан і погляд соромливий —
Все до вподоби діві незрадливій.
До серця їй володар білих крил!
Пишайся тим, архангел Гавриїл!
Пропало все. Попри дитячі піні,
На полотні отак зникають тіні,
Народжені в чарівнім ліхтарі.
Прокинулась красуня на зорі
І ніжилась на ложі в млосній ліні.
Та дивний сон, та милий Гавриїл
Немовби її зіллям опоїв.
Царя небес вона в полон хотіла,
Приємні їй були його слова,
І перед ним вона благоговіла, —
Та Гавриїл милішим був – овва…
Так інколи дружину генерала
Приваблює козирний ад’ютант.
Що нам чинить? так доля наказала, —
З цим згодні і невіглас, і педант.
Химер любові нам не обійти
(Не мислю нині іншої розмови).
Під поглядом вогненним гоноровим
Нуртує кров, колишуться світи,
Коли нудьга бажань непоборимих
З’їдає нас і душу тяготить,
Нас переслідує усюди і томить
Предмет один страждань і дум незримих, —
Ну, правда ж? в колі друзів молодих
Повірника знаходимо для тайни.
О пристрасті! Говоримо про них
У захваті юнацькому, звичайно.
Коли ж ми раптом упіймали мить,
Крилату мить довірливої згоди,
До радощів на ложі насолоди
Красу вдалося вміло прихилить,
Коли любовні відійшли страждання
І нам бажати вже нема чого —
Щоб оживити пам’ять про кохання
З повірником пліткуємо – агов!
Її пізнав ти, Боже, хвилювання,
І ти пашів, Всевишній, як