– Попрощайся з людьми, – шепнув йому вусатий, коли Данько піднявся на ґанок.
– Люди добрі, – повернувся Данько до людей. – Я й кажу, що я не стріляв у комунара. Ось мій хрест на те: не стріляв!!! Та коли вам так хочеться моєї смерті – я піду… – Він дістав із кишені в’язочку ключів – од хати, від залізного пута для коней та ще від чогось, сказав навіщось: – Ключі!!! – й жбурнув їх Лук’янові до свого воза. Посторонивши вусатого, пішов чи не назавше.
А тут форкають коні в опалках, лежать на спориші натомлені дорогою лошата, чути, як хтось п’є воду з банки. Тоді підвівся філософ, поправив окуляри на завушші, якусь хвилю ніби вагався, боровся з собою. Бубела притому, насупивши білі брови, з-під воза пронизав філософа важким поглядом: «Що він збирається говорити, сей злидень?..» Фабіян почув, як по його спині забігали мурашки.
– Нехай викличуть сюди вітряного сторожа. Він знає, хто стріляв…
– Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. – виступив Панько Кочубей із затінку, де ладнувався переснідати, тримаючи в руці варене яйце.
– Отого самого… Якого ж іще?
– Що ти ворушиш мертвого в гробу?
– Отченашка жива. Нехай покличуть її…
– Тепер бачите всі, що він юродивий, – устав з-під воза Бубела, – що його цап розумом світліший за нього…
– А те всім відомо…
– Іще звідтак, як він відмовився од землі…
– Й коня проміняв на окуляри…
– Філософ! Ха-ха-ха!
І на сміх його. Жовчний, страшний, божевільний сміх.
На ґанок вибіг вусатий і сказав їм, що вони заважають слідству. Фабіян сконфужено повів скельцями, поклонився громаді, наче хотів вибачитись перед нею, тоді підійшов до воза, скрутив віхтика з соломи й заходився змітати ним пилюку з чобіт. Він зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комірець синьої сатинової сорочки, поправив китички на поясі, перевірив, чи є в кишені хустиночка, тоді запитав Лук’яна:
– Де тут у них райпартком?
– Навіщо? Ти ж бачиш, що тут усі свої. І дядечко з ними заодно…
– Піду до товариша Теслі…
– В кінці вулиці. Біля старого млина…
Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а