– Гаразд, я подумаю, але згодом. Бо це наче ще на живе місце…
– Звісно. Хіба ж я кажу – зараз? Ось поховаємо, забудемо, один-другий вітерець продме. А тоді вже й того. Домовимось, якщо твоя ласка на те.
– Я поміркую…
– Ну, ну, міркуй. А де ж бо твій цап?
– Десь обідає, супостат.
– Щось давно не було його на моїм хуторі.
– А йому вистачає справ у Вавилоні…
– Ти зняв мірку, усе як слід?
– А як же без мірки…
– Ну, то кінчай… Бог тобі на поміч… Ще міг би й пожити старий. Але, знать, такий йому знак на небесах. Усі підемо туди ж, усіх нас колись обміряє Фабіян. Хе-хе-хе. А потім і для нього хтось виструже труну…
– Я вже подбаю про це сам. Але чиє серце не хоче вмирати, той не помре. Якщо його силоміць не повісять на бантині…
– Це до чого, Левку?..
– До того, Кіндрате Остаповичу, що я не можу прийняти від вас гроші за цю домовину. Тихін був мені друг, а я на друзях не заробляю.
– Забагатів, чи що?
– Ні, в грошах завше маю велику потребу. Але не в таких грошах…
– Гроші не пахнуть… Чому ж ти маєш тратитись на людину, похорон якої ми беремо на себе?
– Це великодушно, та гроші все ж заберіть, Кіндрате Остаповичу.
– А тобі наперед замовляють?..
– Чому ж, замовляють. Дивний закон. Труна стоїть на горищі, а чоловік живе і живе. Різна буває завбачливість…
– Коли вже ти такий забобонний, зміряй мене. На оцей завдаток.
– Я живих не міряю…
– А як? На око?
Погляд замовника ненароком спіткнувся об теслярську сокиру трунаря, зашерх на її вістрі. Сокира лежала на верстаку в стружках, дісталася йому від Панкрата разом з іншим начинням. Нервово погладив кошлату брову пучками пальців, тоді зиркнув на вікно, чи стоїть кінь у ресорках.
– Літа маю такі, що вже й можу подумати про хату…
– Гаразд. Підійдіть до стіни. Ось сюди. Тут Боніфацієва замітка, то нехай буде і ваша. Станьте рівненько. Руки опустіть. Зніміть капелюха, однаково вам доведеться з ним розпрощатись. А голову підніміть. Ось так…
– А чого Боніфацію гарячитись?
– Побився з Зосею. То прибіг сюди. Каже, смерть собі заподію. Я його і заміряв. Але помирилися. Живуть, – Фабіян одійшов, пильно зміряв клієнта крізь усміхнені скельця. – Гарно будете виглядати. Боніфацій, так той зблід, коли я робив над ним зарубку. А ви мені подобаєтесь. Будете жити, Кіндрате Остаповичу… – Взяв із верстака сокиру, тоді виступив на край лави і зробив зарубку.
Брови змокріли у замовника, як миші.
– Все?
– До покрови буде готово. А то й раніше.
– Мені не к спіху, Левку. – Він одійшов, зиркнув на зарубку. – От бачиш, як усе просто на цьому тлінному світі. Був великий Бубела, а наче його вже й нема. Це ти мав на увазі?..
– Я