Лук’яньо прошепотів напівпобожно:
– Іржа. Але то ще не благородний метал.
Далі були такі делікатні, чемні, обережні, наче те, чого вони ще не мали, було живе, з ногами, руками, очима, поки що заплющеними, і з грудьми, які вже дихали під землею.
– Обережно, Лук’яню, не колупни до живого…
Ще ніколи не любив він свого братика так ніжно, як у ці хвилини. Данько засік сокиру в корінь і взявся розгрібати землю руками.
Та коли вони обидва вже стояли на скрині з кованим віком, коли те досі привидне щастя вже не могло зникнути, Данько посіяв ще один сумнів ось такими словами: «А тепер уяви, Лук’яню, що ця скриня порожня, що її випатрували до нас…»
Лук’ян раніше ніколи не думав, що передчуття багатства може бути таким страхітливо тривожним. Він ладен був побити Данька за його маловір’я. У ямі млосно пахло свіжою землею, золотом і цвіллю зотлілого коріння, напевне, порубаного ще батьком, як тепер могли здогадуватися сини. Зминали такі щасливі хвилини, що не було ніякого бажання зупиняти їх і виймати скарб нагору.
– Спершу поглянь, що там нагорі, – сказав Данько, а сам усівся навпочіпки й закурив у ямі. Ледь чутно шелестіла над ними стара груша, символ давнього й колись великого роду, який міг трагічно скінчитися цієї ночі, але й міг вибухнути з новою силою.
– Ну, що там у Вавилоні? – запитав Данько з ями.
І Лук’ян відповів йому одним словом:
– Тьма…
Десь далеко збиралося на грозу, місяць затонув у чорних сувоях, щезли в сум’ятті ночі вітряки, на горбах ні шпариночки – спить осоружне людство, а цим також поспішати нікуди. Людям у їхньому становищі належить гарненько подумати про своє майбутнє, яке видалось обом тепер хисткішим, ніж будь-коли, адже не відали, ким стануть вони через кілька хвилин. Ще дітьми наслухалися страшних історій про скарби. Вавилон притих, зачаївся, ніби чекає, що з ними скоїться, коли вони піднімуть віко.
Лук’ян заглянув до ями, Данько все палить, обдумує щось підступне, страшне. Лук’янові стало моторошно, він ладен віддати все, аби завтра мати можливість стояти в подвір’ї з решетом, як досі, й скликати голубів на землю, він сипле їм лише жменьку зерна, щоб ті не одвикали від нього, розуміли свого володаря.
– Про що ти там думаєш, Даньку? Нічого не загадуй наперед…
– Як ти гадаєш, Лук’яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тоді кину, як уб’ють мене, зашмагають батогами, коли піймають? Який напуст… – Данько мало не плакав у ямі.
– І справді, де воно в тобі взялося? В нашому роду волів крали, голубів крали, а коней ніхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грішили з циганами.
– Не чую в собі циганської крові. І цигани мені байдужі, коли приїздять сюди. От тільки не збагнути тобі якоїсь дикої сили в людині. За ту одну ніч, коли полюєш на гарного коня, так настраждаєшся,