– Ні, Даньку, не даремно… Скарб був. Але його заклято. Заклято, щоб не дістався нікому. Ще тоді, як убили батька.
– Лук’яню, братику, чого ж ти мовчиш? – кинувся до нього Данько.
– Я поклявся не чіпати… їм поклявся, – показав на небіжчицю.
– Що??? – схопив його за груди Данько.
Лук’янові потерпло в ступнях, наче він стояв на мурашнику.
– Відчепись!.. Уже бачу в твоїх очах убивцю…
– А що я останні жили висотую з себе – цього ти не бачиш?..
Щось гупнуло в комині. То міг нагадати про себе домовик. Узимку він гріється там на перекладині, звісивши босі замохнатілі ноги. Неодмінно босі, аби міг нечутно ступати по своїх володіннях. Тепер таких сінешніх коминів не ставлять, будують комини з лежаками, і домовики, ці добрі духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше, ніж у старих. Данько відпустив брата, перейшов на сумирний лад.
– Я знав, матінка щось приберігають для нас… Але ж люті які, хай бог простить на слові. Стільки років мовчати! Ура!!! – потряс він кулаками в повітрі, зовсім збожеволівши.
– Золото мстиве, а тим паче у нашому злиденному Вавилоні. Клянися отут, перед матір’ю, що ти голови не втратиш, коли тебе вразить золото в очі.
– Клянусь хрестом, що буду шовковий і признаю тебе над собою віднині й назавше, бо ти вже маєш те, чого я ще не маю.
– Авжеж, Даньку, тепер я один маю ту тайну в собі. Ні, брешу. Ще Фабіян слухав у сінях. Причаївся, гад, і слухав.
– Чоловік? – вжахнувся Данько.
– Ні, цап. Я напудив його віничком геть.
– То погано, що вже знає третій…
– Але ж то цап, Даньку!
– Е, всяке буває на світі. Ану ж воно не цап, а сам Фабіян перекинувся в цапа? Що тоді?..
– Цур тобі! Що ти мелеш, Даньку! Останній характерник скінчився на великому Мамаєві.
– Не вір жодному чорту рогатому… А де, Лук’яню?
– Під грушею-спасівчанкою…
Тільки вийшли з хати, як одразу прикрість.
На заповітному місці, під грушею-спасівчанкою, котру видно з самого Глинська, коли вона заквітає біло і який тиждень чи й два стоїть в ореолі, лежав цап і жував жуйку, як роблять це по обіді всі парнокопитні. Обидва зупинилися перед ним як укопані. Це вже було занадто навіть для Фабіяна. Так і кортіло його запитати: «Це не ви, Фабіяне?» Та хіба ж він признається.
У цапових очах не світилося ні крихти розуму, він, напевне, щойно пообідав у Явтуха, той подався в поле, забрав Прісю, навіть діток зайняв на колоски, а цей причвалав сюди, захотілося йому полежати в холодочку саме під цією грушею, хоч у Явтуховім подвір’ї така ж спасівчанка. Чому не залишитися там, а конче лізти сюди і прикидатись отаким дурником на золоті? Реакція була негайна, якої і належало чекати за такого збігу обставин: Данько пішов по ціп. Негідник під грушею не мав жодного уявлення, як розгорталися б події далі, якби не нагодився сам його хазяїн зі складаним метром за халявою. Фабіяна ніколи не кличуть,