А Явтух стоїть на воринах (сьогодні саме неділя, його день), легко вловлює хід думок тих двох гультяїв, одного з яких так гаряче прагнув мати, й хитро посміхається у свої запідлілі вуса, що звисають, як два немічні колоски з одної соломини.
– Прочунялись? – привітав їх, натякаючи на вчорашнє.
– А вас також було винесено в непристойному вигляді, – віддячив філософ.
– Хе-хе, де вже тим бусурманам тягатися з Явтухом! – І відразу до діла, ніби не буде для того якогось благопристойнішого випадку. – Слухайте, перепишіть на мене цю вашу скотинку. Їй-богу, вона вам ні до чого. Просто глум якийсь – такий великий філософ і з цапом! Вам-бо з неї яка вигода? Пройдисвіт. Обідає в мене, а вечеряє в Раденьких. Ганьбить вас та й тільки… Я б ще вам за нього карбованця втяв. Карбованець нині, хо-хо, гарантується золотом… Два забагато, а одного б карбованця дав. Ось! – і витягнув його з-за ворин, у штанях тримав напоготові.
– Не можу продати товариша.
– А як він здохне сам по собі? Скотинний вік – вік недовгий! Якась мить, господи прости. Та й прожив уже чималенько. Ген, скільки кілець на паничах…
– Ні, Явтуше, я вашого брата бідака знаю й не хочу, аби цап кінчав життя в кабалі. Не для того я викупив його з одного рабства, аби продати до іншого. Буть йому при мені…
Той, про кого йшлося, удостоїв увагою лише верхню Явтухову половину й легко доуявив собі, що діється нижче, де штани. Там таке хитросплетіння латок, розібратись у якому годна лише Пріся. «То чи не краще, – подумав цап, – купити собі за того карбованця нові штани?» Й повів філософа далі, сподіваючись застати райське підгрушшя неприбраним від учора. Явтушок, передчуваючи, якого облизня вони схоплять у спорожнілім подвір’ї Соколюків, ядушливо засміявся їм услід. Філософ у свою чергу подумав, що вже краще бути собі просто цапом, аніж середняком. І щиро застеріг товариша: «Облиш ходити до цього перевертня, бо пропадеш ні за цапову душу. А те, що я з ним розвітуюсь, – то пусте. Що більше я когось ненавиджу, то меншим ворогом вважаю його для себе».
Рештки поминальної вечері в Соколюків виявилися такими невичерпними, що сніданок, уже без господарів, із невеличким перепочинком на обід, тривав до вечора, а ввечері обидва вирушили в комуну виручати братів. Після довгих обмірковувань філософ зупинився на тому, що найкраще, якби за Соколюків заступився сам ватажок комуни. Отож цап і вів туди свого товариша, чудово орієнтуючись на сторонах світу.
Фабіяни не скаржились на здоров’я, але обидва хворіли однією й тією самою хворобою – невідчуттям сторін світу. На цапа ця хвороба напосідала у дні жорстоких голодувань, переважно