– Тут мусить бути якесь наукове пояснення, – сказав він уголос. – Як у ранкового стояка.
Схопившись за цей емпіричний принцип і одночасно кинувши до рота черговий «Суґус», Фермін попрямував додому, до теплого ліжка, у якому на нього чекала Бернарда, переконаний, що нічого не стається випадково і що рано чи пізно або він розгадає цю таємницю, або вона назавжди позбавить його сну.
3
Коли Алісія прямувала до виходу з перону, вона зауважила сухорлявого чоловічка, що сидів на лавці й крадькома витріщався на неї. Найприкметнішим у його обличчі, яке, здавалося, зійшло з картин Гойї [51], був величезний ніс. Чоловік мав на собі пальто, яке було йому завелике і на вигляд якого на думку спадав равлик, що носить на собі свою мушлю. Алісія могла б заприсягтися, що під сподом у чоловіка були газети, складені вдвоє, – звичка, яка не траплялася їй на очі вже давно, ще з перших післявоєнних років.
Мабуть, найпростіше було б забути його, сказавши собі, що це лише ще один уламок у морі знедолених, які досі, майже двадцять років після закінчення війни, пробували в темних кварталах найбільших міст, не покидаючи надії, що історія нарешті згадає про Іспанію і врятує її від забуття. Мабуть, найпростіше було б повірити, що Барселона дасть їй бодай кілька годин перепочинку, перш ніж зіштовхнути з долею. Алісія пройшла повз чоловіка й, не обертаючись, попрямувала до виходу, благаючи пекло, щоб він її не впізнав. Від тої ночі минуло двадцять років, а вона тоді була маленькою дівчинкою.
Біля виходу з вокзалу Алісія сіла в таксі й попросила водія відвезти її на вулицю Авіньйон до будинку номер дванадцять. Коли вона промовляла цю адресу, голос її тремтів. Машина рушила бульваром Ізабелли II в напрямку до Віа-Лаєтана, обганяючи по дорозі кілька трамваїв, що запалювали імлу танцем блакитних іскор, які сипалися з проводів. Алісія вдивлялася крізь вікно в темне обличчя Барселони, в арки й вежі, у вулички, що заглиблювалися в старе місто, і в далекі вогні замку Монтжуїк на горі. «Рідний дім, похмурий дім», – подумала вона.
О цій нічній порі машин було мало, і за п’ять хвилин вони вже прибули на місце. Таксист висадив її перед під’їздом будинку номер дванадцять на вулиці Авіньйон і, подякувавши за щедрі чайові (Алісія заплатила йому вдвічі більше за названу ціну), поїхав вулицею вниз у напрямку до порту. Дівчина лишилася стояти перед будинком, її обдував холодний вітер, що ніс із собою запах кварталу, запах старої Барселони, який жодному дощу годі було змити. Алісія всміхнулася, чим здивувала сама себе. Із часом навіть погані спогади починають видаватися приємними.
Її колишнє помешкання було за кілька кроків від перехрестя з вулицею Фернандо, навпроти «Ґран Кафе». Алісія саме шукала ключі в кишені свого пальта, коли почула, що двері під’їзду відчиняються. Дівчина підвела очі й побачила радісне