– Прийшов подивитися на потяги, еге ж?
– Давня звичка, – відказав Фермін.
Він дивився услід Сліпому Дієґо, що потягнувся до свого пансіону, де його не чекала жодна жива душа, і подумав про Бернарду, яка спала у своєму ліжку й пахла трояндовою водою. Він збирався повертатися додому, але все ж вирішив вийти на перон, під велетенське шатро вокзалу, цього сповненого парою і залізом собору, куди Фермін прибув, коли повернувся до Барселони тої далекої ночі 1941 року. Він завжди вважав, що доля, коли не нападає підступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залізничних вокзалах. Тут починаються або закінчуються трагедії і романи, відбуваються втечі й повернення, зради й розлуки. Саме життя – це, так би мовити, вокзал, на якому хтось завжди сідає – або когось садять – на не той потяг.
Такі роздуми, глибокі, як філіжанка кави, зазвичай приходили до Ферміна саме після півночі, коли тіло, стомлене щоденними турботами, затихало, тоді як розум далі вертівся, наче дзиґа. Вирішивши проміняти дешеву філософію на суворий комфорт дерев’яної лавки, він зайшов під склепіння вокзалу, таке вигнуте, наче хитрий архітектор хотів підказати, звідки народжується крива доля Барселони.
Фермін улаштувався на лавці, розгорнув один «Суґус» і кинув його до рота. Поринувши в цукеркову нірвану, він утупився поглядом у залізничні колії, що втікали в ніч і губилися в темряві. За якийсь час він відчув, як перон затремтів під його ногами, і побачив світло локомотива, що пронизувало опівнічну темінь. Через кілька хвилин потяг, огорнутий хмарою пари, прибув на станцію.
Запинало імли, що прийшла з моря, огортало перон, перетворюючи на марево пасажирів, які виходили з вагонів після тривалої подорожі. Щасливих облич поміж них було небагато. Фермін спостерігав, як пасажири проходили мимо, вдивлявся в їхні стомлені лиця, фантазуючи про те, які життєві обставини й переміни змусили цих людей приїхати до Барселони. Йому вже починала подобатися ця нова роль біографа, що похапцем пише життєпис нікому не відомого містянина, коли він побачив її.
Вона вийшла з вагона, огорнута тою завісою білої пари, яку Фермін завжди сподівався побачити довкола своєї улюбленої Марлен Дітріх, коли та виходила з потяга на вокзалі Берліна, Парижа чи будь-якого іншого, може, й неіснуючого, міста того славетного чорно-білого XX століття, яке можна було побачити на ранкових сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Жінка – хоч їй, схоже, не було й тридцяти років, але Фермінові ніколи б не спало на думку назвати її дівчинкою, юнкою чи якимось іншим подібним словом – ішла злегка накульгуючи, що надавало їй загадкового й водночас