– Та невже?
– Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?
– Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?
– І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.
Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.
– Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?
– Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурниці.
– Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.
Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.
– До речі, про списки. Бач, в усій цій письменницькій справі я тямлю не більше, ніж у виробництві й застосуванні чернечих волосяниць, але мені щойно спало на думку, що перш ніж починати оповідь про будь-що, потрібно скласти список того, про що ти хочеш розповісти. Провести, так би мовити, інвентаризацію.
– Розробити таку собі дорожню карту? – підхопив я.
– Дорожню карту клепає той, хто не знає до пуття, куди йти, і таким робом переконує себе й інших телепнів, що кудись він таки йде.
– Це не така вже й погана ідея. Усі досягнення, які здавалися неможливими, здійснено завдяки самообману.
– Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.
– Що ж, тоді думай уголос.
– А в цій штукенції вистачить чорнила для подорожі до пекла й назад?
– Вистачить, щоб вирушити в дорогу.
– Отже, лишилося тільки вирішити, із чого ми почнемо наш список.
– А чом би нам не почати з розповіді, як ти познайомився з нею? – запитав я.
– Із ким – нею?
– Із ким же ще, Ферміне? З нашою Алісією в Барселоні чудес.
Мій друг спохмурнів.
– Я не думав, що коли-небудь розповідатиму цю історію, Даніелю. Навіть тобі.
– У такому разі, це найкращі двері, щоб увійти до лабіринту.
– Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, – заперечив Фермін.
– Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.
Фермін здивовано звів брови.
– Хто це сказав? Сократ? Чи я?
– Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».
Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.
– А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч