– Ви приїхали сюди через мого батька, адже ж так?
Алісія кивнула.
– Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.
Мерседес знизала плечима.
– Мене вчили казати «ви» геть усім.
– А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошої родини, і ось що з мене вийшло.
Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засміялася. Алісія подумала, що Вальсова донька не звикла сміятися і робить це так само, як і дивиться на світ: як дівчинка, що ховається в тілі жінки, або ж як жінка, що їй усе своє життя довелося прожити в дитячій казці зі слугами й ляльками, які мають скляне нутро.
– Ви з поліції?
– Щось на кшталт цього.
– Ви не схожі на поліціянтку.
– Ніхто не є тим, на кого схожий.
Мерседес зважила ці слова.
– Мабуть, ні.
– Можна присісти? – запитала Алісія.
– Звісно…
Мерседес поквапилася принести з кутка два стільці й поставила їх у смужці світла, що падало крізь відчинені двері. Алісія обережно опустилася на стілець. Дівчинка, миттю прочитавши на обличчі жінки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алісія кволо всміхнулася, чоло її вкрилося плівкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потім витерла його хустинкою, яку дістала з кишені. Коли вона це робила, то усвідомила, що шкіра в Алісії така ніжна й така бліда, що дівчинці захотілося погладити її кінчиками пальців. Вона відігнала цю думку, відчуваючи, що невідь-чому застидалася.
– Вам уже краще? – запитала вона.
Алісія кивнула.
– Що сталося?
– Це давня рана. Ще з тих часів, коли я була маленькою дівчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починає боліти.
– Нещасливий випадок?
– Щось на кшталт цього.
– Мені шкода.
– Таке трапляється. Ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань?
Очі дівчинки наповнилися тривогою.
– Про мого батька?
Алісія кивнула.
– Ви збираєтеся його відшукати?
– Я збираюся спробувати.
Мерседес благально глянула на неї.
– Поліція не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.
– Чому ти так кажеш?
Вальсова донька опустила очі.
– Тому що мені здається, він не хоче, щоб його знайшли.
– А чому ти так думаєш?
Мерседес далі стояла з похиленою головою.
– Не знаю…
– Донья Маріана розповіла, що того ранку, коли твій батько зник, ти сказала їй, ніби він пішов назавжди й ніколи не повернеться…
– Це правда.
– Того вечора батько сказав тобі щось, що змусило тебе