Як відомо, літературний герой-домінант (personage regnant) в тій чи іншій культурі – особистість, поведінка й ідеали якої сприймаються як втілення характерних рис людини певної епохи. Особливий вплив на японський традиційний ідеал людини виявив створений Мурасакі Сікібу літературний герой епохи Хейан – принц Ґендзі із «Ґендзі моногатарі» (Х – ХI ст.). Головним для Ґендзі, як і для більшості його сучасників, був культ любові. Тоді це була чи не єдина царина, що давала людині найбільші можливості для самовизначення. Витончена чуттєвість, емоційність були понад усе. А рубежем, що відділяв чуттєвість від грубого еротизму, стало «моно-но аваре» – вміння людини побачити і відчути у всьому естетичне відчуття речей (в даному разі ми пропонуємо українську версію перекладу терміна, англійська версія – pathos of things, російська – очарование вещей). Для принца Ґендзі життя означало не тільки поєднання з різноманітністю теренів відчуттів, але і насолоду затаєним пафосом речей. З таким самим багатством відчуттів насолоди пафосом речей постають перед нами і жіночі персонажі роману. Адже в епоху Хейан людина в японському суспільстві вже сприймалася як частина єдності природи і космосу. (Звернімо увагу: в буддизмі Будда – у всьому, і в порошинці, і в людині; в сінтоїзмі – Камі у всьому, і в камені, і в горах, й у водах, і в дереві, і… в людині, як іскра божа.)
Побіжно зазначимо, невдовзі японська література створила іншого домінантного героя – героя-воїна в епічних романах (так званого «гункі»), шедевром серед яких є «Хейке моногатарі» (XIII ст.) про війну Тайра і Мінамото. (Японські науковці переклали епічний роман Київської Русі того ж історичного періоду «Слово о полку Ігоревім» – японська назва твору «Ігор гункі» – і знаходять літературні паралелі.) Попри драматичні перипетії життя цього жанру в японській літературі й мистецтві в наступні історичні періоди, його літературні герої і в новітні часи демонструють взірці сили людського духу, особливо коли йдеться про боротьбу людини проти сил зла (згадаймо «Сім самураїв» Куросави).
Отож, Ґендзі – герой нашого роману – це перш за все «homo sensibilis» – та ще й домінуюча особистість як у буденних ділах (блискучий офіцер імператорської охорони, а затим державний муж), так і в коханні – герой-любовник кращих шляхетних пані і панночок, аж до імператриці включно. Зауважимо, що при цьому в романі не йдеться про фізіологічний натуралізм. (Дослідники творчості Мурасакі Сікібу звертають увагу на рядок із її «Щоденника…»: «Негарне і жахливе наге тіло. В ньому немає ніякої чарівності».) Домінантною ідеєю і психологічним стрижнем дії в романі є «моно-но аваре» – естетичне відчуття речей. В аристократичних колах тієї епохи культивувались досить жорсткі принципи моралі. Почнемо з того, що саме знайомство