– Будь ласка, – сказала Луїза. – Можете просто вказати, куди мені потрібно йти?
Старий фермер зробив останній ковток свого елю й сказав, що підкине її десь до половини шляху, адже все одно повертається додому на вечерю. Він попередив, що решту їй доведеться пройти, а на це знадобиться десь година пішки затемна. Луїза замалим не впала навколішки від вдячності, однак обмежилася простим «спасибі».
Коли фермер висадив її, над головою зібралися хмари, й вона відчула, як перші краплі падають додолу. Вона подумала про те, щоб знайти собі прихисток під деревом, доки не перейде дощ, але знала, що й так дійде до будинку надто пізно. Якби вона могла, то проспала б надворі аж до ранку, але було дуже холодно. Температура повітря хоча би не давала їй думати про біль у литці. Дівчина подмухала на пальці й пішла так швидко, як тільки могла, тримаючись центру дороги, подалі від дивних тіней, які, здавалося, стежили за нею з живоплоту, лякаючи на поворотах. Повз неї проїхало кілька авто, сигналячи, щоб вона відступила вбік, їхні вогні вихоплювали її з темряви й на якусь мить підсвічували зливу.
Нарешті, одному лиш Богу відомо о котрій годині, Луїза побачила довгу кам’яну стіну з аркою та залізні ворота, які фермер сказав їй шукати. Він говорив, що зайти їй варто з боку селища Астголл, яке підступає до задньої частини будинку. Звісно ж, він розумів, що вона не стукатиме з парадного входу.
На чорному вході їй відчинила молода служниця, вбрана у форму з блакитно-білої туалі,[7] білий фартушок та чепчик з органді, крізь який було просмикано чорну оксамитову стрічку; чепчик заледве стримував тугі кучері.
Луїза знала, що служниця бачила перед собою жалюгідну промоклу дівчину в подертому капелюшку, зношених черевиках, розмотаним бинтом та червоним, обвітреним від зими обличчям. Вона тремтіла, не здатна відразу ж заговорити. Служниця не зводила з неї очей, хоча в її погляді й не було злості.
– Доброго вечора, – сказала Луїза. – Знаю, я спізнилася, але на мене чекали – у мене лист від пані Віндзор, де зазначено, що я мала прийти сюди з приводу роботи помічницею няні. – Вона полізла до кишені й витягла зморщеного листа, щоб показати служниці безпомилковий гербовий щит, викарбуваний вгорі.
– Оце тобі, – промовила служниця. – Не знаю, що на це скаже пані Віндзор. Краще тобі швидше зайти, надворі просто страх що робиться.
Зайшовши до кухні, Луїза ледве придушила схлипування. Її всадовили на стілець поближче до жару дров’яної печі, доки служниця пішла кликати пані Віндзор. Кухарка стурбовано глянула на неї, але хай там як, була зайнята останніми приготуваннями до сімейної вечері. Луїза бачила, що до того, як її подадуть, лишилися лічені хвилини.
Уже скоро до кухні зайшла пані Віндзор, у такій самій формі, з прекрасною пишнотою темного волосся, з-під чепчика вибивалося лише кілька сивих пасом. Вона мала суворий вигляд, наближаючись до Луїзи, і дівчина відразу ж підвелася, а тоді похитнулася, коли кров відлила від голови.
– Луїза