– Ви й справді так хочете отримати цю роботу? – запитав він.
– Так, – відповіла вона, дивлячись йому прямо в вічі. – Дуже.
– Гаразд, – сказав Ґай. – У такому разі, варто нам щось із цим зробити. Зачекайте тут.
– Не схоже, що я можу кудись піти, еге ж? – Луїза скривилася, але очі заблищали.
Щойно Ґай вийшов, повернувся Гаррі, цього разу вкупі з медсестрою, і поки Луїзу оглядали, Ґай зайшов до кабінету начальника вокзалу, щоб зробити кілька запитів. До того часу як Луїзі забинтували розтягнену литку, Ґай повернувся, розмахуючи маленьким аркушем паперу.
– Маю для вас розклад потягів, ви точно встигнете, – сказав він.
– Куди?
– На співбесіду, – сказав Ґай, несподівано усвідомивши, що знав про цю юну леді значно більше, ніж того вимагали обов’язки поліціянта.
Медсестра підвелася й поклала свої останні речі до сумки, дала Луїзі короткі вказівки щодо догляду за литкою та пішла.
– Що відбувається? – запитав Гаррі, помітивши колір обличчя свого друга. Він широко йому всміхнувся, хоча Ґай йому й не відповів.
– Міс Кеннон, – почав Ґай. – У жодному разі не хочу вас образити, але гадаю, що вам, мабуть, потрібно… Ну, якщо дозволите запропонувати…
– Що? – запитала Луїза.
– Так, що? – промовив Гаррі, розважаючись від душі.
– Гадаю, що вам потрібно начистити черевики, – випалив Ґай. – Я можу зробити це для вас на вокзалі Вікторія, там у мене все необхідне. І ми з Гаррі… Я маю на увазі, ми з сержантом Конлоном саме повертаємося туди. Хіба ж ні, Гаррі?
Луїза придушила в собі сміх. Ґай це побачив і намагався не показати образи. Він знав, що більшість чоловіків його віку вже мають коханих, а Гаррі намагався звести його з однією чи двома танцівницями з «Клубу 100», та він ніколи не заходив далі, ніж віскі з соком та безславне повернення додому.
– Чому ви робите це для мене? – запитала Луїза.
Щоки в Ґая знову спалахнули. Він прочистив горло.
– Гм, ну, називайте це громадським обов’язком. Та краще нам іти, якщо ви хочете встигнути на потрібний потяг. Бачте, вам треба дістатися до…
Він довго розповідав про потяги до Лондона, через Лондон до Паддінґтона, а потім знову до Оксфордширу, так, щоб встигнути до пів на п’яту, та проте Луїза не слухала. Думка, що це можливо, що вона отримає шанс змінити своє життя, захоплювала багатством можливостей. Це ніби спробувати з’їсти цілий шоколадний торт за раз – неймовірно, та існує ризик, що виявиться не до снаги.
– Зупиніться, сержанте?…
– Салліван.
– Сержанте Салліван. Дякую за все це. Справді. – Вона коротко йому всміхнулася. – Немає потреби везти мене кудись. Я можу дістатися сама. Я дуже вам вдячна. До побачення. – Луїза підвелася, лиш трохи здригнувшись, і почала йти.
Ґай сіпнувся, ніби хотів зупинити Луїзу, але Гаррі глянув на нього і двоє чоловіків відпустили її.
– Якщо