1918. Місто надій. Максим Бутченко

вгорі, і тоді здавалося, що місто мов зависло між небом та землею. Може, це і є той жаданий небесний Єрусалим, який має постати в останні дні?… Так чи інакше виявилося, що саме Київ і є те останнє, що відділяло минуле від майбутнього. У Петербурзі й Москві вже постало зовсім інше життя, пофарбоване у більшовицькі кольори, але на київських схилах ще можна було почути правильну, не спаплюжену абревіатурами російську від капіталіста, який утік від революційної навали; можна було зустріти славного бойового товариша, з котрим служив на початку Першої світової; побачити українців, які так довго мріяли про свою державу й тепер намагаються її втримати. Якщо минуле – світло, а майбутнє – пітьма, то київська сучасність – похмурий день. Дивно, але шматочок Української Народної Республіки, яка контролювала лише крихітну частину Київщини, маленькі повіти Волинської та Подільської губерній, стали втіленням надії, призначеної продовжити сьогодення. Якщо республіка впаде, то повернення вже не буде.

      Саме з такими думками спускався вранці Вітко по Олександрівській вулиці. Він оминув Царський сад, вийшов до Царської площі й ахнув – усюди сліди боїв. Перевернуті вози, убитий кінь, із десяток трупів, що лежать у різноманітних позах. Робітники, червоноармійці, вільні козаки – усе змішалося. Міцний мороз скував загиблих незримими кайданами, зупинивши останній рух, але зберігши переляканий погляд, спрямований далеко за межі площі, вулиці, міста, у щось не фізичне і водночас страшне: туди, де починається вічність.

      Павло Гаврилович поспішив у військове міністерство, де, як виявилося, засідала Центральна Рада, ховаючись від погромів. У коридорі він зустрів того-таки Морозова, який голосно і схвильовано доводив щось молодому ройовому, що приречено стояв біля фарбованої синьої стіни і був помітно схвильований. Молоденький офіцер намагався щось сказати, але розсерджений Морозов знову рухав кулаком, піднімаючи його і різко опускаючи, немов намагався поставити наголос на особливо важливому складі.

      – Що сталося, дозвольте дізнатися? – Вітко підійшов до них, щоб розпитати про останні події, а заодно й врятувати переляканого ройового.

      – Що?! Що?! Воювати треба! А нема кому! – розпалився ще дужче Морозов.

      – Що сталося, дозвольте дізнатися? – повторно запитав Павло Гаврилович, знаючи запальний і сумбурний характер приятеля.

      Зрештою розмірений голос Вітка справді трохи заспокоїв Морозова.

      – Рада уклала мир із німцями. Цей гад Муравйов з Червоною армією на підступах до Києва. Нас лише кілька тисяч, більшовики наступають з трьох боків, а ось пан ройовий боїться йти на Ланцюговий міст, мовляв, людей замало, – проторохтів Морозов і стих, немов у нього закінчилися слова-патрони.

      Кілька секунд ніхто не міг вимовити ані слова. Повз них пройшов заступник міністра Жуковський. Відтак – Винниченко з есером Голубовичем, які голосно обговорювали, чи потрібно вже зараз думати про евакуацію. Пройшли ще якісь добродії. Потім звідкись з’явився невідомий