– А-а-а! – закричав Вітко. – Тримати!
Він поспішив уперед, а його крик почули інші гайдамаки, які рвонули до барикади. Коли до місця захисту залишалося метрів зо двадцять, живими залишались лише вісім-десять українських солдат. Вони притискались до стовбурів повалених дерев, щоб уберегтися від ворожих куль. Павло Гаврилович побачив Петра, який допоміг піднятися Морозову. Той волав благим матом. Кілька секунд – і підсотенний знову став біля кулемета, а один із козаків голосно закричав, щоб готувалися. Усі припали до щілин, тримаючи в руках рушниці й шашки. Заторохтів український «Максим», стримуючи натиск червоних, коли перший гайдамака піднявся, готовий перескочити через огорожу, і тут-таки впав, прошитий сімома кулями. Тіло його, наповнене свинцем, усупереч усім законам фізики, не стало важчим – навпаки, воно полегшало, немов його тримали ангели, і всі присутні (їй-богу!) бачили, як плоть козака на кілька секунд невагомо зависла в повітрі, а потім упала на кору акації. За мить другий гайдамака закричав «Слава!» і кинув ручну гранату, що пролетіла у повітрі й зависла над червоними (їй-богу!), зависла на сім секунд, щоб зібрати навколо себе якомога більше осатанілих більшовиків, а потім гримнула, розкидаючи клапті їхніх тіл за міст. І третій гайдамака витягнув козацьку криву шаблю, закричав: «Брати мої!», а тоді голосно повторив: «Брати!» Схопився і помчав на червоних, оголюючи своїм криком нез’ясовність учинків душі, що не боїться логіки, а навпаки – перешкоджає їй. І кинулися слідом за ним усі інші, а Павло Гаврилович, коли підбігав, побачив ройового Петра Івановича Дорошенка, який кинув на курінного погляд, котрий зазвичай свідчить про бажання пробачення, бо совість людська є часткою Духа Господнього, що змушує нас до примирення. Юнак підхопився, стискаючи гвинтівку з прикріпленим багнетом, перестрибнув через купу акацієвих стовбурів і побіг, як біжать уперше навесні по зеленому полю. Зав’язалася рукопашна, і впав другий гайдамака, пронизаний відразу трьома багнетами; поруч ліг третій – кулеметна черга скосила його так, що верхня частина тулуба відокремилася від нижньої. Упав ще один, і ще, і ще… У ту мить Вітко підбіг до барикади і кинувся підтримувати Морозова, який майже знепритомнів. Курінний побачив, як юний Петро