Марія не дочитала листа, знепритомніла. Коли прийшла до тями, побачила коло ліжка Миколу:
– Кицюню, що сталося? Що могло тебе так знервувати в цьому злощасному листі? Треба радіти, нарешті пан Хлистов дав згоду на розлучення?
– Дав згоду, але якою ціною! Невже ти не розумієш, що через його егоїзм ми не зможемо з тобою обвінчатися? Якби ж він мене навіть не кохав, як постійно стверджує всім, а хоча б поважав, то взяв би провину за розлучення на себе!
– Яка нам з тобою різниця? Ти – моя дружина, ми живемо разом, працюємо разом. Ти станеш вільною, і ми обвінчаємось.
– Ми не зможемо обвінчатися… ніколи, адвокат мені пояснив: якщо розлучення з провини жінки, то вона має право вінчатися тільки після семи років монастирського спокутування гріхів! Провести сім років без тебе, без театру? Ти розумієш, що для мене це означає передчасну смерть, – Марія розплакалася, вткнувшись у подушку.
Розгніваний Садовський, наче лев у клітці, заметушився по кімнаті:
– Який підступний мерзотник, ще має зухвальство нагадувати про колишню дружбу! Але виходу іншого немає, треба погодитися на його умови.
– І що тоді буде?
– Буде так само, як і зараз. Ти була, є і будеш моєю коханою дружиною. Хіба вінчання зберегло твій шлюб? Хіба кого утримував запис у паспорті?
Миколин експромт-монолог ще довго заспокоював Марію, сум зменшився і заховався десь на самому денці серця. Сьомого жовтня 1887 року у Києві Святійший Синод затвердив розлучення Хлистова Олексія Антоновича з Марією Костянтинівною, у дівоцтві Адасовською. Власноруч написала про себе – «прелюбодіяла», бо жила і живе з чоловіком, якого кохає.
Вийшла із сірої державної установи й прижмурила очі, осіннє сонце засліпило. Йшла парком, підкидала ногою