Його прокльони лунатимуть на весь будинок, на весь хутір, чутимуться в Ніжині та Києві. Ото буде радість пліткарям, недругам, заздрісникам! Ще довго лунатиме в її пам’яті хрипкий від люті старечий голос:
– Від живого чоловіка до коханця тікатимеш, Маню? Краще б я не дожив до такого дня, до такої ганьби! Скаржишся, штовхнув тебе? Лаявся?! Я б на місці Олексія вбив тебе! І будь-який суд виправдає! Чуєш, Маню, виправдає – бо переступати людські та Божі заповіді нікому не дозволено! А ти не по-людському чиниш. Може, ти вже й хреста зняла, може, і в Бога вже не віруєш? Це зараз модно: думати «вільно», робити «вільно», заборон ніяких! А мені з матір’ю як людям у вічі дивитися? Найменшу донечку свою, улюбленицю, проґавили, не зуміли до порядку привчити, любили понадміру!
Дякую, віддячила! Будь же ти проклята! І щоб духу твого тут не було! Пішла геть, щоб і очі мої тебе не бачили! Опинилася на ґанку. Не вірила, що батько може бути таким жорстоким. Може, схаменеться? Змінить батьківський гнів на милосердя? Але почула за дверима – батько гримав на матусю:
– Все це твої потурання! Розбестила! А тепер маємо…
Гіркий материнський плач у відповідь. Кинулася назад, до дверей, але ті самі розчинилися, і на ґанок плюхнулася та проїхала, наче на коліщатках, її валіза.
– Геть звідси! І щоб сьогодні тебе в Заньках не було!
Двері сердито гримнули, клацнув засув. Запанувала в будинку тиша, наче всередині – покійник-самогубця, ні відспівати, ні помолитися…
Ледь дісталася хати старенького Петра, кравця, що шив їй український костюм. Валізу покинула на ґанку, рук уже не відчувала, сама ж гулькнула в хатинку, двері зачинила. Почула знайомий старезний голос:
– Хто там?
Зраділа, що сам у домі, бурлака. Озвалася:
– Діду Петре, то я, Марія.
Старий кравець почав побиватися:
– А я ще тільки розкроїв тобі керсетку, ще ж не готова.
– Діду, я не за керсеткою. Це вже потім пошиєте, а сестра Ліда забере, мені перешле. Я до вас у іншій справі. Можна я у вас до вечора перебуду, а коли стемніє, візьмете підводу та відвезете мене до Ніжина. Тільки прошу, ні про що не питайте, несила зараз щось говорити…
– Дівчинко моя дорогенька, заспокойся, не нервуй, усе владнається. Зараз пообідаємо, у мене борщ є.
– Дідусю, не хочу їсти… Можна, приляжу, несила сидіти…
– Лягай, дитино, відпочинь. Від горя більше втомлюєшся, ніж від роботи, – турботливо накрив ковдрою, а сам почав кроїти на великому столі спідницю, бурмочучи тихенько:
– Одягне Маня пишний строй та ще коралі з дукачами повісить на шию, зірки з неба позаздрять, що така краса на землі є, сонячна краса. А Катерині ще один рукав вишити – і сорочка вже готова, полотно таке тоненьке, прозоре, гарне